Михайло Бойко – 31-річний офіцер Збройних сил України, військовий лікар-хірург. У 2019 році він закінчив Українську військово-медичну академію, перед цим – Тернопільський медуніверситет, здобув кваліфікацію магістра медицини. Після випуску з академії отримав розподіл у госпіталь на Донеччині. Там проходив військову службу до кінця 2023 року на різних посадах: очолював хірургічне відділення, був провідним хірургом, а вже під час повномасштабного вторгнення – начмедом. Його команда врятувала тисячі українських військових.

У госпіталі медики працюють цілодобово, майже без сну. І після недовгого перепочинку Михайло знову їде туди, допомагати й рятувати.

Про працю військових медиків, їхній щоденний подвиг, про важкі моменти та досягнення він розповів під час нашої зустрічі.

КІЛЬКІСТЬ ПОРАНЕНИХ БУЛА ПРОСТО КОСМІЧНА

- Пане Михайле, повномасштабне вторгнення вас застало на робочому місці – у госпіталі в Донецькій області. Чи було це для вас переломним моментом у службі?

- Тепер всі акцентують на лютому 2022-го, коли начебто «почалася війна». Насправді вона триває з 2014 року, і весь цей час були загиблі та поранені. Звісно, їхня кількість була значно меншою, активна фаза АТО та операція Об'єднаних сил тривали десь до 2017 року, а далі все притихло. Війна стала позиційною, окопною, зі снайперськими дуелями та всім іншим, – але вона тривала, хоча мало кого зачіпала. Про війну знали ті, хто до неї був дотичний, або ті, хто жив у районах ведення бойових дій.

Якщо порівнювати, то до лютого 2022 року в нас було відчуття безпеки, тому що ми розташовувалися на віддалі від фронту, в умовному тилу. Але за той час ми здобули величезний досвід, практичний, теоретичний, відпрацювали алгоритми дій в тих чи інших випадках. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, звичайно, постало дуже багато нових викликів. Найголовніший: цілодобово, постійно, день і ніч – робота, робота і робота. Відпочинок був ситуативний: десь 10 хвилин полежав, встаєш, ідеш, працюєш. Або взагалі без сну, без дня, без ночі, без ніяких змін, без ротацій, в режимі нон-стоп.

Який був потік поранених – я не називатиму цифр, але вони були просто космічні. Коли ми навчалися, нам про таке розповідали, в книгах було написано, як діяти, як проводити «медичне сортування», наприклад, як визначати пріоритетність, все інше. Я ще зі студентства пам’ятаю такий предмет, як медицина катастроф, бо є військова кафедра в медичних університетах. Про ці речі розказували, але я тоді слухав і думав: та це хіба може бути? Але ми все відчули на власній шкурі, все сталося в реальному житті.

ГОСПІТАЛЬ – ОДНА СІМ’Я

- З якими проблемами ви зіткнулися? Чи очікували, що все буде так?

- Ми не очікували, ми вже й так фактично були на війні. Але ніхто собі навіть уявити не міг такої кількості поранених, травмованих, безперервності їхнього надходження. На мою думку, нас виручило те, що госпіталь вже декілька років поспіль був у зоні військових дій, мав досвід, все плюс-мінус було налагоджено, зокрема забезпечення.

Звісно, обсяги збільшилися, але ми якось адаптувалися. Госпіталь невеличкий, можна сказати, одна сім’я. Ми працювали спільно, як мурашки. Не треба було ставити завдання: ти йди сюди, роби те. Люди працювали заради спільної мети, інтуїтивно, мов один організм, реально як мурашник чи бджоли у вулику.

На початку були деякі нюанси в управлінні, бо в усій країні панував певний хаос, ніхто не знав, що буде далі. Але саме мій госпіталь дуже достойно ці всі речі переніс, витримав і цілодобово надавав допомогу.

- Чи не накривало вас відчуття страху?

- Ні, страху не було. Але були особисті переживання, тому що дружина з дитиною перебували на той момент в Києві. І коли розпочались ракетні обстріли, в нас було відносно спокійно, але я не міг зв'язатися з родиною, телефонував дуже багато разів, а відповіді не було. І я думав про них, не про себе.

Паралельно ми вживали всіх заходів, щоб приготуватися до того, що нас чекало. Страху як такого не відчував, не було на то часу, бо робота нас всіх абстрагувала. Звісно, ми якісь новини бачили, були дзвінки від рідних. Під Києвом, у Гостомелі, Ірпені, Бучі, на Херсонщині карта червоніла, а ми дивилися на це здалеку… Ми знали, що в нас є свої завдання, і просто працювали.

- Чи було до 24 лютого 2022 року відчуття наближення повномасштабної війни?

- Відчуття було. Але ми і до цього були дотичні до війни, називалася вона АТО чи ООС. Не щодня ходили у штурми або їх стримували, але ж люди жили в окопах, тримали лінію оборони. І були жертви, на жаль, і серед мирного населення з обох боків, і серед наших військових. Але чи буде повномасштабне вторгнення, ми не знали. Росіяни під кордоном «йорзали» туди-сюди, ми звикли до цього...

І ТИЛОВИЙ ПІДРОЗДІЛ МАЄ ВТРАТИ

- Ви казали, що відпочивати вам доводилося хвилинами буквально. А як ви себе налаштовували, щоб витримати?

- Важко відповісти. Реально багато днів, місяців просто в режимі нон-стоп, жодного відпочинку. Була постійна зміна обстановки. Наприклад, нам ставлять завдання, що в конкретний населений пункт мають приїхати чотири хірурги, травматолог, стільки-то сестер, стільки-то анестезіологів. Я людей збираю, туди відправляю. Але за дві доби їх повертаю, тому що різко міняється ситуація.

Ну а з відпочинком…Так, щоб там всю ніч проспати, як цивільні лікарі, такого не було. Пощастить, якщо туман і дощі сильні, відповідно фронт трохи стихає, поранених меншає. Тоді є час трохи перепочити.

І ще таке – госпіталь має свої завдання, але в нових реаліях його розподілили на багато маленьких частин, географічно. І, наприклад, в одному місці цілодобово працюють, а в іншому є можливість відпочити. Треба було думати, як міняти людей, щоб не постраждала якість надання допомоги.

- Ви керували цим?

- На початку повномасштабного вторгнення я був начальником хірургічного відділення і виконував обов'язки провідного хірурга. Десь через рік мене призначили начальником медичної служби, помічником командира зі всіх медичних питань. Тобто і там, і там мені доводилось керувати людьми, розподіляти їх, дбати, щоб вони, за можливості, відпочивали. Ну, різне бувало. Я за перший місяць втратив 13 кг ваги…

- Втрати чи поранення були у вашому особовому складі?

- Не деталізуватиму, але в перші місяці навали на одному з напрямків ворог сильно продавив оборону, і там бригада «посипалася». Нам було поставлено завдання підсилити їхню медичну роту транспортом і людьми, щоб евакуювати поранених до нас і надавати допомогу. І, на жаль, вони потрапили в оточення разом з медичною ротою. Один наш екіпаж, водій і фельдшер, залишились в медроті, чекали ночі, щоб якось прориватися, виїжджати полями. А два екіпажі вирішили повертатись на базу, але ворог їх зустрів на дорозі...

У нас є така інформація, не знаю, наскільки правдива та перевірена, що два російські танки просто їх розстріляли впритул. Тіла знайшли, але без документів. І ці люди мають статус зниклих безвісти дотепер. Це були водії-санітари і фельдшери-санітари, які супроводжували поранених під час евакуації.

Екіпаж, що залишився, якимось чудом полями вночі виїхав, і всі там вижили. Але люди були емоційно пригнічені, розуміючи, що могли бути разом з тими, хто не повернувся. То було потрясіння для всього колективу, коли наш тиловий підрозділ зазнав втрат.

ЛЕТАЛЬНІСТЬ У ГОСПІТАЛІ – МЕНШ НІЖ ВІДСОТОК

- З якими видами поранення тепер стикаєтеся найчастіше?

- З книжок про військово-польову хірургію, про хірургію воєнного часу є таке висловлювання крилате, що війна – це епідемія бойової травми.

Після Другої світової війни було випущено книгу, де наведені різні статистичні дані. І, в принципі, тепер статистика така сама: 70–80% пацієнтів у прифронтовому госпіталі (а то й більше) – це травмовані. Це вибухові поранення, які спричинені осколками, якщо англійською мовою – шрапнеллю.

Кульових поранень відносно мало. І вони свідчать про те, що або до наших підрозділів застосовуються штурмові дії, близькі контактні бої, або наш підрозділ іде в контрнаступ. Кульові поранення зі стрілецької зброї отримують в безпосередньому контакті з ворогом. Але від загальної кількості це дуже малий відсоток.

Переважно маємо осколкові поранення або травми, спричинені іншими факторами: вибухом, вибуховою хвилею, десь привалило, присипало, відкинуло, вдарило. Тож нічого нового нема, тільки ця кількість дика, шалена, і різноманіття дике і шалене, бо що хочеш було.

- А як організована допомога пораненим на «нулі»? Коли вони потрапляють до вас у шпиталь?

- Організаційно-штатну структуру я не буду деталізувати. Але скажу, що є перша лінія – це медицина бригади, яка розшукує поранених, збирає, надає першу медичну допомогу, долікарську, і довозить в певні місця, де вже з'являються лікарі. Але у тих завдання лише зробити так, щоб пацієнт доїхав до госпіталю. Тобто не прооперувати його повноцінно, не надати весь обсяг допомоги так, щоб він прям відразу повернувся в стрій, а просто довезти до медзакладу.

У прифронтовому госпіталі – вже другий рівень, там надається лікарська допомога, кваліфікована, з елементами спеціалізованої. Тобто там вже є і нейрохірург, і судинний, і травматолог.

Зі свого досвіду скажу, що ми у госпіталі витягуємо максимально безнадійних, просто видираємо людей із лап смерті. Також мушу сказати, що якщо визначити загальну кількість тих, хто до нас потрапив, то летальність буде приблизно лише 0,01%.

- Тобто майже всіх ви рятуєте…

- Я ще раз кажу, що не буду називати ніякі точні цифри, тому що це не дуже правильно. Але отак емпірично – це 0,01% чи, може, 0,02% смертності, просто пшик.

БЕЗПІДСТАВНО ЧИ ПОМИЛКОВО НІКОМУ НОГУ НЕ ВІДРІЖУТЬ

- Не секрет, що багато військових втрачають на війні кінцівки – і під час бойових дій, і вже у госпіталях…

- На жаль, коли розпочалася АТО/ООС, Україна взагалі не була готова до викликів, що постали. Практичний і теоретичний рівні лікарів-хірургів, мобілізованих зі всієї країни, з різних цивільних лікувальних закладів, були незадовільні. І відбувалося багато необґрунтованих ампутацій. Але також було чимало спроб зберегти безнадійну кінцівку, що призводили до смерті. Адже коли тканини вже мертві, то продукти розпаду потрапляють у кров'яне русло і просто «вимикають» нирки, тож людина помирає від ниркової недостатності.

Було в 2014 році дуже багато проблем із цим, але до 2022 року з’явилося чимало наукових робіт, напрацювань. Ми всі знали, які є показання для того, щоб ампутувати чи не ампутувати кінцівку. Ми тих канонів дотримувалися. Я б не сказав, що дуже багато ампутацій. Їх, звісно, багато, але не занадто. За добу дві-три кінцівки ми могли ампутувати.

- Рішення про ампутації лікарі ухвалюють колегіально?

- Мені як начальнику відділення, в.о. провідного хірурга з таких питань телефонували, або запрошували в операційну, або надсилали фото чи відео. Я оцінював і міг без вагань сказати, що, наприклад, треба ампутувати, бо тут безнадійно. У сумнівних випадках у нас була певна вертикаль керівництва, старший хірург, який курував усі госпіталі в нашій зоні відповідальності. Ми радилися з ним, він ставив уточнювальні питання і так ухвалювали рішення. Багато кінцівок вдавалося зберегти. Але як на наступних етапах з тими кінцівками чинити – це також дуже непрості питання.

З того, що я знав і бачив, можу з упевненістю сказати, що жодної кінцівки помилково чи необґрунтовано ніхто нікому не ампутував. Ми, повторюю, навпаки, намагалися максимально зберегти, якщо були натяки на те, що вона виживе. Десь там за чотири-п'ять годин у Дніпрі чи в якомусь іншому місці, у шпиталі, вже ухвалюватимуть нове рішення, оцінюватимуть через призму часу – видаляти чи залишати.

- Загалом скільки людей за добу у вашому госпіталі оперували?

- Сотні, бувало, до трьох сотень. Різне бувало, різне.

КРОВ ХІРУРГА – ПОРАНЕНИМ

- Чи достатньо було медикаментів, запасів крові?

- Ми подавали заявки, і необхідне дуже швидко нам постачали чи держава, чи волонтери, небайдужі громадяни. От я говорив вам про мурашник чи вулик – так само вся країна стала одним суцільним мурашником, який допомагав. Ми навіть деколи жартували, що якби замовили НЛО, нам би волонтери і його привезли.

А траплялося таке, що, наприклад, кров закінчилася, її не встигають довезти. Ти оперуєш пацієнта, пішов і здав кров, щоб йому влити. І таке бувало неодноразово, і я теж, звісно, здавав.

- Так ви ж самі там були втомлені й ледве живі…

- А що робити? Інших варіантів не було. Ми мали список працівників, в кого яка група крові, і якщо якоїсь бракувало, то ми просто дзвонили: «Хлопці, дівчата, треба кров». Санітар, водій, кухарка, лікар – неважливо хто, всі здавали.

Але є закон: якщо людина стала донором, то їй до відпустки додають один день. І командир нас зобов'язав записувати, хто і коли здавав кров для пацієнтів. І якщо вже настав час, що нас почали відпускати, то він ці дні додавав нам до відпочинку.

МЕДОБЛАДНАННЯ... З БУДІВЕЛЬНОГО МАГАЗИНУ

- Ситуація з постачанням необхідного змінювалася з часом?

- На самому початку повномасштабного вторгнення був хаос, як я вже казав, але ми надавали допомогу цілодобово, безперервно, і в нас були якісь запаси зі старих часів, налагоджене постачання від держави, ми отримували необхідне. А вже щось таке, що скорочувало час надання допомоги, допомагало під час операції, корисні гаджети, то це отримували від небайдужих громадян, громадських організацій і волонтерів. Я не можу сказати, що ми от прямо бинти прали, як у Другу світову, розвішували їх на шнурочках і знову ними бинтували. Такого не було ні разу. З ліками також ніколи не було ніяких перебоїв, ніколи.

Але траплялися й виняткові ситуації, коли лікарі щось робили з підручного матеріалу, зокрема і з будівельного магазину. Наприклад, коли потрібні дренажі для черевної порожнини, то купується просто поліхлорвінілова трубка, в ній вирізаються дірки, вона стерилізується і обробляється. Коли терміново треба те, чого зараз немає, тоді працюють така кмітливість і «кулібінство».

Ще, наприклад, у разі переломів довгих трубчастих кісток основне – це зафіксувати перелом. Переважно ми використовували апарати зовнішньої фіксації, такі 4–5-міліметрові стержні. Вони закручуються в кістки і з'єднуються за допомогою замків, на зразок апарата Ілізарова, щоб просто кісткові відламки ніде не рухалися, не пошкоджували судини, а це відповідно менший біль і таке інше. От у нас одного разу закінчилися ці гвинти, і ми банально різали в гаражі звичайну арматуру на шматки потрібної довжини. Якщо вона була меншого діаметра, ми її обмотували ізострічкою, стерилізували і так виходили з ситуації, поки чекали на постачання…

ІНОЗЕМЦІ ОЧІКУВАЛИ, ЩО ПОБАЧАТЬ «ШАМАНІВ З БУБНАМИ»

- Чи приїздили до вас у шпиталь іноземні лікарі, чи допомагали?

- Різні були ситуації. Пересічний українець думає, що за кордоном – передова медицина, лікарі там – боги, все можуть… Ось моє хірургічне відділення мало певний штат: хірургів, операційних медсестер, анестезіологів, всіх, хто дотичний до операційної, до шокової хірургії. Середній вік лікарів-хірургів був десь років 30–31, теоретичний і практичний рівні – дуже різні. Це, наприклад, як водії: один їздить, мов Шумахер, а інший – поганенько, але вони обидва – водії. Так само і в лікарів, і це – не секрет. Але на початку повномасштабного вторгнення наші лави поповнили мобілізовані хірурги, анестезіологи і резервісти першого оперативного резерву. Вони мали вже досвід роботи в цьому ж госпіталі в 2015–2018 роках. І нас надихнуло і підтримало, що ми не самі залишилися.

Потім почали приїжджати команди із США: два парамедики й один лікар-хірург або ортопед хірургічного профілю, з ними –  перекладач. Всі медики мали досвід з Іраку, Сирії, де Сполучені Штати Америки брали участь у бойових діях. Вони на волонтерських засадах приїздили і з нами працювали.

У мене склалося враження, що вони очікували потрапити в якусь дику глушину, де шаман з бубном мастить пацієнтові голову попелом, щоб той одужав. Але вони побачили, що ми виконуємо титанічну роботу: цілодобово, інколи з обмеженими технічними можливостями, але із сучасними апаратами та різними  речами, які полегшують життя хірургу. Вони активно допомагали, ми обмінювалися досвідом, підказували щось один одному. Американці в нас насправді багато чого побачили й навчилися. З деким із них зав'язалися теплі, дружні стосунки, інколи навіть у свята вітаємо один одного.

Мені найбільше запам'ятався професор дитячої торакальної хірургії з Північної Кароліни, не казатиму його імені. Було дуже приємно з ним працювати, і я сам для себе зрозумів, що, в принципі, хірургія у всьому світі однакова, хірурги мають однакові страхи перед ускладненнями чи нештатними ситуаціями. І «кулібінство» у Штатах теж присутнє, і в їхніх лікарів є забобони, побоювання. Тобто ми з одного тіста: хоч там суперрозвинена медицина, але суть – та сама.

Американці з нами співпрацювали десь місяці три-чотири. Приїздили на два тижні, в себе на роботі брали відпустку та їхали за свої кошти. Організація, яка їх привозила, оплачувала їм квитки на літак, і все. Ніякої зарплатні, просто волонтерство, місіонерство.

І кожен з них був реально вражений, бо вони очікували, що тут ніхто нічого не вміє і не знає, але бачили зовсім інше і, м'яко кажучи, були шоковані.

- Вони порівнювали все з Іраком, Сирією, де працювали?

- Розумієте, вони мали досвід бойових дій, але то – зовсім інше. Там приїжджає госпіталь, розкладається в наметах і працює. Але ніхто не говорить, що він розгортається в нейтральній країні за кордоном, захищений системою протиповітряної оборони, авіацією. І кожен поранений вертольотом прямо туди летить. А з такою кількістю, з таким потоком поранених жодна у світі країна, крім нас і нашого противника, не стикалася після Другої світової війни, жодна.

Були війни, конфлікти, але щоб застосовувалося стільки видів зброї… Я пам'ятаю, ми одного разу працювали, почалися вибухи, і ми спустилися в підвал разом з пацієнтами. Ну і всі якось жартували, щоб розрядити атмосферу, і один прикордонник поранений, такий старший дядько, каже: «Я вже все бачив, тільки підводного човна не вистачає».

КОЛИ ЛУНАЄ ТРИВОГА, ОПЕРАЦІЯ ТРИВАЄ

- А от, до речі, як ви працювали, коли лунала повітряна тривога?

- Ну, у нас вживали певних заходів, не буду їх називати, але все це прораховувалося, нам наказували спускатися в укриття. Та, наприклад, якщо триває операція, поранений на столі у вкрай важкому, нестабільному стані, ти не можеш його покинути, бо він помре. Тоді в операційній залишаються два хірурги, операційна медсестра, анестезіолог. Всі інші можуть піти у підвал.

- Тобто ці медики залишаються, ризикуючи життям.

- У ту мить ти просто не думаєш, що чимось ризикуєш чи не ризикуєш. От стоїш, оперуєш, а воно – бах-бах, все трясеться. Ну і що далі? Вікна не посипались, і ти працюєш, ти не можеш піти. І якщо в реанімації є пацієнт важкий, який потребує постійного догляду, підключений до різних апаратів, то також залишається лікар, який за всім спостерігає. Ну тобто навіть якщо десь літають винищувачі чи лягає пакет реактивної артилерії, робота завжди триває.

- Це навіть уявити складно…

- Ну, ми більш ніж вісім місяців прожили в підвалі. Коли був час, то спускалися і там прямо жили, в сирості, в пилюці, в темноті…

- А в ту зиму, коли був блекаут, як він торкнувся вас?

- Ми тоді вже були з генераторами, це все наперед продумували. Перший блекаут нас застав після удару росіян по Харківській ТЕС, коли майже вся Східна Україна стала темною. До речі, це був День хірурга. От і ми «веселились» – саме закінчували оперувати важке поранення живота. Основний, критичний етап зробили, все було нормально – і раптом різко потемніло. Добре, що ми мали спеціалізовані медичні налобні ліхтарики. І апаратура дихальна з акумуляторами. Звісно, акумулятори – не вічні, але хвилин за десять наші люди, які відповідали за це, запустили генератор, дали нам світло. Ну, тобто проблем не було.

ЗАХИСНИКИ – ТАКІ Ж ЛЮДИ, ЯКИХ ВИ БАЧИТЕ ЩОДНЯ

- Через ваші руки пройшло багато військових. Скажіть, будь ласка, чи можна скласти загальний портрет нашого воїна?

- Дуже всі різні, абсолютно, і за освітою, і за віком, і за конституцією тіла: товсті, худі, великі, високі, низькі... Просто люди, яких ви щодня навколо себе бачите.

На мою думку, середній вік наших військових – десь, напевно, у межах 45–50 років, а тепер, мабуть, зміститься і за 50.

До речі, багато в ЗСУ жінок: і серед танкістів, і в інших бойових підрозділах. А якщо говорити про військовий госпіталь, то там, мабуть, половина або й більше. У бойових бригадах жінок менше, але є такі, що беруть участь в активних діях, воюють.

Варто розуміти, що на початку повномасштабного вторгнення у нас були бригади, які з 2014 року отримували бойовий досвід. Я вважаю, що Україна втрималася, зокрема, і завдяки цим людям, які пройшли АТО/ООС і знали, як воювати. Багато з них на той час були звільнені через різні причини, але, думаю, що майже всі вони в перші хвилини прибули до військкоматів і своїх частин. Наприклад, як резервісти, що приїхали в наш госпіталь: вони 26 лютого, близько 12-ї години дня, стояли вже в мене на території і чекали, які їм завдання дадуть. Це були лікарі, медсестри, що прибули за дві доби, враховуючи дорогу, переважно із Заходу України.

На жаль, є й інші – такі, скажімо, громадяни в лапках, які у свята носять вишиванки, вигукують «Слава Україні!» чи «Москаляку на гілляку!»... Вони чомусь Тису вже перепливли, повиїжджали до Англії, США, Канади, хто куди і як тільки міг. От і все. Ті, хто хотіли воювати, вже всі воюють або своє відвоювали.

ЗАПАМʼЯТОВУЄМО УНІКАЛЬНІ ВИПАДКИ

- А ви можете сказати, скількох наших бійців особисто врятували?

- Ніяких підрахунків немає. Тисячі. Дуже багато вдалося витягнути з того світу. Але це – не тільки я, це – командна робота. Бо ти можеш бути найкласнішим хірургом у світі, але стоїш в операційній – і тобі хтось має того пораненого дуже швиденько по поверхах, по коридорах принести, перекласти. Це санітари, звичайні хлопці, в яких просто міцна спина, міцні руки, які не сплять, а носять, тягають поранених на ношах. Далі – операційна медсестра, яка вміє все обробити, приготувати, зробити запаси того й іншого і тобі вчасно це все подати, забезпечити. Також хірург не почне операцію без анестезіолога.

І ніхто з нас не рахував, ніхто собі не ставив якісь зарубки, скільки людей врятували. Це просто конвеєр, просто машина, і ти стоїш і працюєш, працюєш, працюєш. Ми запам'ятовуємо лише унікальні випадки, якусь «жесть».

- Можете розказати хоч про один?

- Найсерйозніший – це було проникне поранення в грудну клітку з пошкодженням серця. Лівий шлуночок – це та камера серця, яка виштовхує кров по всьому організму, до голови, до ніг. І в ньому була дірка від осколка завбільшки п'ять сантиметрів. Той хлопець «згідно з наукою» мав би загинути от прямо в момент, в секунди і все. Але якимось чудом він доїхав до нас. Ми зорієнтувалися, ухвалили рішення, дійшли до серця, зашили пошкодження. Хлопець далі жив, і це просто було диво. Тоді в операційній були чотири хірурги: двом – по 28 років, мені тоді було 29, четвертому – 30 років і ще два старші анестезіологи. Коли я вже зашивав грудну клітку, це все стягував докупи, серце зупинилося. Ми його знову запустили, проводили реанімаційні заходи, і він трішечки протримався, але знов дав зупинку. Ми розпустили грудну клітку і побачили, що затромбувалася коронарна артерія, яка кров постачає. Ну тобто це вже пішло за типом інфаркту міокарда. Саму дірку в серці ми, грубо кажучи, залатали, але через удар, енергію осколка розвинувся тромбоз. На жаль, не вижив цей хлопець, хоча його ангели тягнули до останнього. Та й ми робили що могли...

Ще в нас були масові надходження, коли за короткий час привозять дуже багато поранених і доводиться займатись так званим медичним сортуванням. Треба визначити, кого найперше рятувати, хто може трішки зачекати, а кого рятувати пізно, бо пацієнт уже в стані агонії. Але це не означає, що з тим, у кого агонія, ми нічого не робили. Завжди ми були максимально спрямовані на збереження кожного життя. І я можу з упевненістю сказати, що за всіх боролися просто до останнього. Їх вигризали зубами і всім, чим тільки можна уявити, з лап смерті.

Ми також досить багато оперували і рятували поранених у голову: за тиждень орієнтовно 12 декомпресійних трепанацій виконували. Коли осколок потрапляє в черепну коробку, він пошкоджує мозок, і з судини в замкнутий простір виливається кров. Ця кров стискає мозок, від того розвивається стан, як у разі інсульту, і людина може загинути. Рішення тут єдине – зробити, грубо кажучи, отвір у черепі й випустити ту кров.

Ну, це ціла наука, методики і все інше... Досвід є, тут не заперечиш... Я тепер готуюся, знову виїжджаю туди на три місяці.

ВІЙСЬКОВА МЕДИЦИНА ЧЕКАЄ НА СВОЇХ ГЕРОЇВ

- Вас знову скеровують у той госпіталь?

- Я сам попросився. Сказав керівництву: якщо є потреба, я готовий поїхати, тому що знаю, як там важко.

- А що вам дружина каже?

- Та що каже... Переживає, не хоче, щоб їхав. Сину вже чотири роки, і за цей час я був поруч у сумі лише сім місяців. Я тато по вотсапу (усміхається). Дружина запитує, чому я, а не інші. Але ж ми маємо обов'язок, і треба його виконувати... Як на мене, проблема в тому, що у прифронтовому госпіталі працюють ті самі. Їх ніхто не хоче поміняти. У цивільних лікувальних закладах по всій країні є тисячі хірургів, анестезіологів, операційних медсестер. Але їм всім, таке враження, байдуже.

- Але ж вони військовозобов'язані?

- Не можу сказати, це питання до ТЦК. Люди, напевно, думають, що їх це не стосується. Але там, у госпіталях, лікарі просто падають. Уявіть собі, що цілодобово працюєш: стрес, смерть, кров, сморід, вибухи… І ніхто тебе не поміняє. Я не тільки за хірургів кажу, а про всіх причетних до шокової хірургії…

- А стати лікарем – то була ваша мрія?

- З дитинства. Інших варіантів навіть не розглядав.

- І батьки пов'язані з медициною?

- Так, мама. І по її лінії є лікарі, медичні працівники. То в мене з дитинства тільки такий був варіант.

- Хотіли стати саме військовим лікарем?

- Ні, військовим я вже став пізніше, усвідомлено. Коли відбувалися події 2014 року, хотілося до цього всього доєднатися, принести якусь користь державі, зробити те, що ти можеш, вмієш, знаєш.

- Що б іще ви хотіли сказати наприкінці нашої розмови?

- Що взагалі проблема в нас одна – кадрова. Крапка. Я повторюю, що у прифронтових госпіталях людей треба міняти, потрібні свіжі сили, а їх бракує. Тож військова медицина сьогодні чекає на своїх героїв. Цивільні лікарі, медсестри, приходьте!

Олена Колгушева
Фото автора й ті, що надав Михайло Бойко