Денис Новіков: Я хотів у "чорні чоловічки". Потрапив - у батальйон "Донбас"
Про зародження добровольчого руху та “споконвічний” конфлікт між вільнодумством добробатів і армійським офіціозом в історії добровольця Василя Ютовця читайте в частині першій.
Про стихійний період добровольчого руху та його сутінки в історії Євгена Чепелянського читайте в частині другій
Корінний киянин Денис Новіков був активним учасником Революції Гідності. У лютому 2014-го на Майдані він отримав серйозне поранення. На лікування пішло два місяці. За цей час Росія встигла окупувала Крим та розпочала війну в Донбасі. В перші місяці війни Україною активно ширився мем про “чорних чоловічків – мисливців на зелених чоловічків”. “Зеленими чоловічками” називали російських військових та сепаратистів. На противагу їм, українські добровольці надавали перевагу чорній формі, фотографуючись та записуючи звернення також у чорних балаклавах та бронежилетах. Наповнений бойовим духом образ “чорних чоловічків” спонукав Дениса Новікова піти на фронт не солдатом армії, а саме добровольцем. На жаль, зі спадом добровольчого руху та його поглиненням офіційними силових структурах, привабливий медійний образ добровольців розчинився в сірій «воєнкоматівській» агітці.
Денис Новіков: Я хотів піти в “чорні чоловічки”, бо вони були добре розпіарені в соцмережах. Тоді я не знав, що ті, кого я бачив на фото та відео, називались батальйоном “Донбас”. Однак спробував зв’язатися. Мені сказали: «Приїжджай на базу!». Зібрав речі, купив форму і якесь елементарне спорядження і поїхав в с. Старе на Київщині – так і потрапив в батальйон. Там, у Старому, я вперше побачив шеврон “Донбасу”. Там мої побратими вже все мені пояснили і розповіли, що за «Донбас» і куди я потрапив. Уже через день ми переїхали в Нові Петрівці, де й формувалися нові бойові підрозділи «Донбасу». Людей було дуже багато. Я коли зайшов до намету, де укладали списки претендентів, помітив, що номери людей, яких записували, вже перевалили за 3000”.
Величезний наплив добровольців у той момент породив цілий ряд проблем. Звісно, прийняти всіх бажаючих батальйон “Донбас” не міг, але й організувати якісний відбір керівництву вочевидь теж не вдалося.
Д.Н.: “Відсів був, але не дуже жорсткий – за п’янки, якісь грубі порушення. По «фізо» (фізична підготовка. – Авт.) відбору теж як такого не було. Слабших людей відправляли в екіпажі, в роту охорони тощо. Звісно, серед них було багато чудових хлопів, і багато хто з них потім загинули в боях. А ще в Нових Петрівцях в 2014-му була велика проблема визначення професійного складу. Кожного треба кудись відправити. А як визначити? Стоїть натовп, лунає питання: “Хто буде снайпером?”. “Я!” – “Все, ти снайпер, на тобі СВД (Снайперська гВинтівка Драгунова. – Ред.)”. Людина нічого не знає, в руках не тримала гвинтівку, але буде снайпером”.
Зате навчання та підготовка майбутніх бійців “Донбасу” були дуже добрі. Незважаючи на спеку за 30 градусів, дні проходили в насичених тренуваннях. Було багато навчальних стрільб. Особлива підготовка передбачалась для людей, яких відбирали на основі ряду фізичних нормативів.
Д.Н.: “Мені пощастило – я потрапив до групи Альфа і мене тренували інструктори з бойовим досвідом. Класні мужики були! Добре все пояснювали, був гарний «настріл», «фізуха». Ми могли по літній спеці годинами бігати, повзати, стріляти. Усе це потім дуже пригодилося.
Мої тренування тривали місяць. Відправляли людей на фронт поступово. Так як я був дуже молодий, лише 20 років, мене тримали спершу в резерві, на підхваті. Вже в червні ми приїхали в Артемівськ. Наші дві роти вже воювали, звільняли міста Попасну, Лисичанськ. Ми стояли під Попасною. В той час по документах ми були резервісти нацгвардії. Тільки через 9 місяців разом з якоюсь з хвиль мобілізації нас оформили як мобілізованих”.
Денис описує піднесену атмосферу, яка панувала серед добровольців влітку 2014-го: «Відчували, що наша бере гору. У Петрівцях з хлопцями ми дуже спішили, нервували, щоб потрапити на війну – боялися, що вона без нас закінчиться. Вже «Азов» Маріуполь взяв, і ми нервували, що все скінчиться раніше, ніж ми туди доїдемо. Але після Іловайська все змінилося...”
Оточення українських військ в Іловайську регулярними силами російської армії, яка вторглася в Україну наприкінці серпня 2014 року, стало найкривавішою сторінкою в історії добровольчого руху. Батальйон “Донбас”, внаслідок віроломства та підлості “іхтамнєтов” та катастрофічної некомпетентності керівництва, яке в дні оточення Іловайська росіянами було “зайняте” парадом в Києві, зазнав непоправних втрат і опинився на межі повного знищення.
Д.Н.: “У нас було багато втрат в Іловайську. Особливо після другого штурму, і тому моїй роті сказали, що ми йдемо як підкріплення. Сіли в автобус, приїхали в Іловайськ, розподілили по взводах. Я був другим номером у нині покійного Героя України Євгенія Тєльнова. Чудова людина! Він був у нас командиром. А потім було все – оточення, зелений коридор…. Мені взагалі здається, що історія нашого батальйону «Донбас НГУ» ділиться на дві: до Іловайська і після.
Можна було в Іловайську триматися, але все одно рано чи пізно у нас закінчилися б боєприпаси, та і поранених багато. Думали вже виходити через Донецьк, бо такого повороту тоді точно не чекали. Але насправді ми мало що тоді усвідомлювали. Мені було лише 20 років, «зелений» солдат. Я навіть не знав, де той Іловайськ, на карті навіть не бачив його.
Потім нам сказали, що нас випустять, Муженко наче про “зелений коридор” домовився. Тільки насправді всіх перебили в тому коридорі. Колону розбили, наш ротний загинув одразу – йому ПТУР (протитанкова керована ракета. — Ред.) прилетів у кабіну, у взводного від всього цього сердечний приступ. Командир відділення зник безвісти, хоча потім знайшовся. Тому коли ми, ті, що вижили, доїхали до Червоносільска, я залишився сам по собі, без командування. В Червоносільську була неприємна ситуація. Ми чекали до вечора, домовилися з хлопцями, що вночі будемо виходити з оточення, прориватися. Ми з моїм побратимом були налаштовані виходити і вдень лягли поспати. А в результаті хлопці, які теж мали виходити, вночі підняли командира сусіднього відділення, і на питання, чи будуть вони виходити, той за всіх відповів: “Нє”. Нас навіть не розбудили! А вранці вже виходу не було, кругом росіяни. Цілий день ще там просиділи, потім прийшла команда здаватися.
Як пізніше дізналися бійці “Донбасу” від російських полоненних, під Червоносільським росіяни чекали наші підрозділи вже два дні, окопувалися. Тобто заздалегідь знали про “зелений коридор” Муженка. І саме з метою підготувати бійню росіяни і затягували переговори про цей “коридор”.
Не маючи змоги продовжувати опір, Денис з побратимами потрапив у полон до росіян. Втім, пробути у ворожих застінках герою нашої історії, на щастя, довелося не довго.
Д.Н.: “ Я був 300-й (поранений. - Авт.). Таких росіяни тоді віддавали. Відпускали також всіх зсушників. А от неушкоджених добровольців з батальйону Донбас залишили в полоні. У Курахово мені робили операцію, а далі лікували в Дніпрі. Я ледь не втратив око, бо осколок зайшов в скулу під оком і рана почала гноїтися. Пощастило, бо якби я виходив з хлопцями або лишився в полоні, то втратив би око”.
Значній частині бійців “Донбасу” вдалося вийти з оточення, і батальйон, який вже став одним з живих символів добровольчого руху, частинка за частинкою, почали збирати заново. Втім, відродження “Донбасу” не проходило “безхмарно”.
Д.Н.: “Все було незрозуміло. Через те, що Семен Семенченко був ніякий командуючий. Батальйон заново збирали в Дніпропетровській області. Прийшли тисячі людей, але ними ніхто не займався, вони сиділи тупо в палатках. Стільки людей, класних військових, втративши терпець, потім пішли, бо не бачили сенсу просто сидіти на пункті збору. Це дуже непрофесійний підхід, в першу чергу до людей. В результаті набрали 2-3 роти, які і поїхали в АТО. І ще дуже багато залежало від того, як Нацгвардія видавала нам зброю. Вже почалися Мінські домовленості, і, певно, нашій владі стали непотрібні добровольці. Для чого набирати боєздатний батальйон, коли перемир’я на «вєка»”.
Крім того, саме після Іловайська в батальйоні стався розкол, внаслідок чого утворилися два “Донбаси” – батальйон “Донбас” у складі Національної гвардії України, і батальйон “Донбас-Україна” у складі Збройних сил. Але ні командування нового батальйону, ні Семен Семенченко на чолі старого, довіри у рядових бійців не викликали.
Д.Н.: “Філін – майбутній командир батальйону “Донбас - Україна” і Семен Семенченко, щось не поділили – чи то фінанси, чи що, я не знаю. Той Філін такий же ж некомпетентний був, як і Семенченко. Звісно, у нас в керівництві були присутні професійні військові, але Семен їх видаляв. Семен для мене – це аферист. Я впевнений, що величезна кількість грошей, які скидали на батальйон, осіли в його кишенях. Через що канадська діаспора, зокрема, перестала допомагати добровольчим батальйонам. Вони передали Семенченку гроші на коліматори (коліматорні приціли для стрілецької зброї. – Ред.), і попросили звіт. А він на них «забив». Звісно, ми тоді не знали всього, але відчували, що з цією людиною щось не так.
У листопаді 2014 року “Донбас” повернувся на зону АТО, в район Лисичанська. Але на лінію фронту так і не потрапив. Командування, вочевидь, вважало за краще тримати досвідчених ветеранів, учасників кривавих боїв на рядовій службі на блок-постах. Втім, без діла добровольці не сиділи. Крім формального виконання постової служби, “донбасівці”, по суті, розпочали першу блокаду торгівлі з ОРДЛО. Адже війна-війною, а проґавити наживу дехто нечистий на руку не хотів. Коли в самому розпалі йшли бої за Донецький аеропорт, бійці Донбасу затримували по 40 фур контрабанди в день! Також бійці “Донбасу” зачищали буферні зони, відловлювали усіляких “відпускників”.
Д.Н.: “Наприклад, дали «сєпару» відпустку, він «по гражданці» приїхав через пропускний пункт на нашу сторону «відпочити», а ми вже тут його приймали. Був принцип доміно: здаєш двох, ми тебе по простій програмі (оформляли як добровільну здачу, і далі слідство «поблажливо» йшло. – Ред.). Коротше кажучи, в ті дні у нас в клітці хтось постійно «сидів». Пійманих «сєпарів» ми віддавали в СБУ, а вже вони, замість судити і садити, відпускали на волю, все стандартно”.
В лютому 2015 року “Донбас” направили в Широкіно, де батальйон з боями провів півроку. В березні саме «Донбас» штурмом взяв широкінське узбережжя Азовського моря. Тоді ж Денис став командиром відділення, а на виходах був командиром штурмової групи.
Д.Н.: “Ми тоді зайняли дуже хорошу точку. Ворог як би в низині, а ми на підвищенні. Просто рай був для наших снайперів. У кого був хороший, бажано імпортний комаплекс (308, 307 калібру), була золота ера настрілу. Сєпарів там валили «пачками» – одного дня, коли приїхав Моторола і погнав свою “Спарту” в атаку, 29 штук поклали. Принаймні так ОБСЄ і Червоний хрест нарахували”.
Бої в Широкіно відбувалися всупереч встановленому черговим варіантом Мінських домовленостей перемир’ю. І реалії тих боїв вкотре підтверджували, що будь-який договір з Росією не вартий і паперу, на якому він написаний.
Д.Н.: “Ніколи Мінські домовленності жодною стороною не дотримувалися. Якщо «сєпари» почали працювати артилерією, то нам необхідна підтримка, який там Мінськ. Якщо позаду стоїть нормальна бригада артилеристів, то чи “списаними” снарядами, чи якимись 100-міліметровками ми артпідтримку завжди отримували. Коли по нас б’ють гаубиці, 152 міліметри, від яких будинки сипляться як доміно, і ти просиш про артпідтримку, то ніхто з вояк по рації не скаже: "...яка арта, в нас мінські домовленості".
Батальйону «Донбас» в Широкіно довелося ділити позиції з іншим знаменитим добровольчим підрозділом – полком “Азов”. На жаль, не завжди співпраця двох добробатів відбувалася гладко.
Д.Н.: “Коли ми тільки прибули і втратил внаслідок засідки всі речі, азовці, звісно, відсипали нам патронів. Але потім кинули на позиціях на п’ять днів без тепликів, без спальників, без одягу теплого. Плюс ще з Іловайська лишився осад, коли вони покинули позиції, нікого не повідомивши. Через що з тієї сторони, де мали бути азовці, нас обстрілювали, і ми тоді мали п’ять “200-х”. В Азові є дуже багато хороших людей, але, як і в кожному підрозділі, є багато дурнів, від яких одні проблеми. В них «молодняка» дуже багато було, який тільки стіни розмальовував гаслами, і не міг відрізнити одинокий постріл від танкової атаки».
Навесні 2015 року влада прийняла рішення вивести всі підрозділи Національної гвардії України з лінії фронту. І “Донбас” з бойового підрозділу мав стати охороною на тилових блок-постах. Звісно, спершу бійці по мірі можливості старалися приносити користь в «тилу». Зокрема, продовжували боротися з контрабандою. Але тримання досвідчених і звиклих до жорсткої війни бійців без діла, а також незрозуміла кадрова політика поступово вели “Донбас” до занепаду.
Д.Н.: “Вивід з фронту ми сприйняли дуже погано. Потім до 2016 року батальйон просто стояв на блок-постах. Тоді ж він фактично і розпався. Нас нікуди не пускали воювати. Плюс, до батальйону почали перекидати “людське сміття” з усієї нацгвардії. Шеврон “Донбасу” «згадився» такими людьми просто в шлак. Нормальні хлопці з нього пішли майже всі. Звісно, зараз в Слов’янську чи десь ще залишились якісь підрозділи, рота чи дві. Але для мене батальйон “Донбас” перестав існувати в квітні 2016-го”.
Хоча історія не знає умовного способу дії, неможливо не задатися питанням, чи можна було уникнути такого занепаду “Донбасу”?
Д.Н.: “Варіанти були. По-перше, якби після Іловайська змінилося командування, і Семенченко пропав би. По-друге, вже після Широкіно, варто було всім складом переводитися в ЗСУ, чи ще кудись. Шукати варіанти одним словом, але не «тупо» сидіти і деградувати. Люди від неробства і нудьги просто божеволіли”.
Денис песимістично оцінює перспективи відродження добровольчого руху в Україні, категорично відкидаючи варіанти якогось його врегулювання державою: “Зараз це неможливо. Тільки якщо почнеться повномасштабна війна з Росією. Але тоді вже буде як у Правого Сектора, все самостійно і неофіційно. І то, якщо не буде “котловодів” по типу Муженка”.
В’ячеслав Масний, Київ
