Просто слухай: уривок із книжки Василя Тибеля "Бурштин"
Чому відбувається бурштинова лихоманка на Заході України? Які надприродні сили задіяні у цьому кривавому бізнесі? Та що, окрім наживи, штовхає людей до нелегального видобутку «сонячного каменя»? Що залишиться в остачі, якщо відкинути від цього явища політику та гроші?
У книзі «Бурштин» Василь Тибель шукає відповіді на ці та інші питання і доходить неочікуваного висновку...
Захопливий роман, відзначений премією міжнародного конкурсу «Коронація слова» (2018), — чи не найперша в українській літературі спроба поглянути на бурштинову проблему на Поліссі в людському, а не політичному вимірі. Бурштин – це віртуозно збудований сюжет, що обертається навколо «сонячного каменя», органічне використання народної демонології та відчутний зв’язок із наївним мистецтвом.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Кафе під вивіскою «Янтарь» стояло трохи віддалік від головної вулиці містечка. Хоча сказати «кафе» — то занадто. Стару кар’єрну робітничу їдальню викупив і переобладнав під «наливайку» якийсь азіат, і зараз там гуртувалася й проціджувала свої незаконно отримані кошти сільська молодь.
Саме в «Янтарі» місцеві старателі знаходили «підприємців», яким сплавляли свої камінці, саме там вони обговорювали подальші плани, сюди ж несли зароблені гроші, аби спустити їх за ніч-другу.
Сьогодні зранку відвідувачів у кафе було мало, лише за крайнім столом біля широкого каламутного вікна сиділо троє чоловіків. Вони зсунули разом два столи та обсіли їх у невимушених позах — приблизно таких, які пасують «поганим хлопцям» у голлівудських стрічках. Зазвичай зал наповнювався ближче до ночі, але хлопці, певне, зібралися задля серйозної розмови. Проте, на відміну від лихої пам’яті партійних зборів, усі серйозні плани тут починалися не з пишних промов, а з випивки й розлогих філософських міркувань.
По-перше, цьому сприяла некваплива атмосфера поліського життя: тут ніхто нікуди не поспішав.
По-друге, кожну важливу справу належить обсудити з усіх боків, тим паче, що часу й грошей удосталь.
Хоча кожна розмова в кафе крутилася навколо бурштину й закінчувалася знову-таки бурштином, але зазвичай розпочиналася вона віддалік.
Так і сьогодні — балаканина в кутку біля вікна давно була в розпалі, але про головне ніхто навіть не заїкався. Молодих чоловіків уже оповила хмара цигаркового диму, наче в індіанському вігвамі, коли в ньому розпалюють ритуальне вогнище, аби відігнати злих духів. Дим нерухомо висів у спертому повітрі, спускаючись шарами до напівпустих келихів.
— …За насипом, біля кар’єру, було колись селище. Ще й досі там садки посеред лісу трапляються. Пам’ятаєш, Сань, попелище біля рову?..
— Ну? — Найстарший із компанії випустив угору кільце диму.
— От тобі й ну! — нахилився вперед оповідач.— Там колись, ще за Польщі, фаянсовий завод стояв. А глину для нього брали із Синього Горба. Так от, дід Мирон розповідав, що народу погинуло в тому глиняному кар’єрі — страх. Страшне місце…
— Який ще Мирон? Той, що глухий, як тетеря? — гигикнув інший слухач, що сидів, осідлавши стілець, як верховий коня.— Та він же такий старий, що не пам’ятає, як його звати!
— Дарма ти так, Володько,— повернувся оповідач до скептика.— То не простий дід. Мати мені казали, що дід яку хоч молитву знає. Може й вилікувати, й порчу навести. Яйцем викачує, зілля різні… Ні, не думай, що він простий.
— Ну то й що, що дід не простий? Ти ближче до сюжету, а то вже пиво кінчається, ще й Галина за розрахунком іде,— перебив оповідача Санько.
До них, вимірюючи порожній зал підборами із залізними набійками, наближалася миловида струнка дівчина в короткому фартушку.
— Принеси, Галю, ще пива, а мені квасу! У нас тут ще довга розмова,— вигукнув худорлявий Володько, наймолодший із друзів. На його загорілому веснянкуватому обличчі ледь почали пробиватися вуса.
— Вже розбіглася! Джонік, наш господар, забороняє наливати в борг. А ваш Сашко ще не заплатив за дзеркало, що позавчора розколошматив у туалеті. З Додіком вони, бач, зачепилися…
— Галю, присядь на хвилинку! — підсунув офіціантці вільний стілець Сашко. —Ти ж знаєш, я жлобом ніколи не був. Як тільки намиємо, я тебе обсиплю. А зараз, золотце, принеси ще два кухлі! — Він легенько пригорнув офіціантку за плечі. Та надула губки, але, зустрівши його проникливий погляд, опустила нафарбовані вії.
— Добре, але запам’ятай: востаннє пишу «на олівець».— Вона повернулася і, похитуючи стегнами, поцокала до стійки. Хлопці провели поглядами гарненький задок.
— Ох, Сашко, зведуть тебе дівки із розуму. Бачив, як очицями стрельнула? Грім, а не дівка! — промовив Гриша.
— Цукерочка! — прицмокнув Володько.
— Та годі вам, я ж просто пива попросив,— відмахнувся Сашко, трохи шаріючись. Але хлопці ніби й не помітивши його ніяковості, весело переморгнулися. Сашко ж звернувся до оповідача:
— То давай, Грицю, вішай далі свою локшину!
— А ти дарма смієшся,— надувся Гриша, але продовжив розповідь: — Кажу ж, одного разу дід сидів за чаркою з моїм батьком, а я, малий, десь поруч, вуха розвісив… І що б ви думали я почув? Розповідав дід Мирон, як колись пішов за Синій Горб, довго йшов — до самого болота. Чи по гриби, а мо, так чогось понесло. Забрів бозна-куди, а ви ж знаєте, які там пливуни й трясовиння. Аж бачить — озеро серед лісу, береги кам’яні, урвисті, а на березі після грози яму вимило біля соснового коріння. Чи там закинуте вовче лігво, чи росомаха підкопала… Він не втримався й зазирнув туди, а там — щось світиться, ніби дідько свічку запалив. Уже й смеркало, та дідьків дід не боявся, бо й сам, як я казав, дещо знав. Поліз туди Мирон і витяг здоровенний шмат бурштину — з кінську голову завбільшки. Обтер, придивився, а всередині золота монета застигла й ніби сяє, та така… ну, завбільшки як цей пляцок! — Гриша тицьнув виделкою на надкушений оладок на тарілці.
— Таки з пляцок, чи, мо, більша? — гигикнув Володько.
— Ну, може, як цей вареник. Так, Галю? — Гриша поклав руку на талію офіціантки, що саме принесла повні кухлі й закуску.
— Знову байки плетеш? Руки прибери! Я на роботі,— сердито гаркнула у відповідь дівчина та так блимнула очима, що хлопець аж відсахнувся. Друзі вибухнули сміхом. Проте дівчина не пішла, а всілася на вільний стілець біля Сашка. А Гриша вів далі:
— Старий поклав на пеньок свою знахідку і ну дубасити по самородку палицею, аби золото дістати. Бо важко ж додому перти такий шмат.
— Ну й дурень! Та за такий кусень, та ще й із вкрапленням золота, можна було й тоді купу грошей взяти,— знову втрутився Володько.
— Помовчав би вже! Он твій старий колись похвалявся, що віз бурштину в печі стопив. Чого ж ти, такий грамотний, не спинив його? — осік оповідач.— Так от, гатить він по тій каменюці, аж раптом чує — земля стугонить, а з озера бризки летять. Підняв Мирон голову й жахнувся — прямо на нього пре вогняний кінь…— Гриша притишив голос та обвів поглядом принишклих слухачів: — І кінь той — без голови!
— Тьху, та ну тебе! Мені ще в ніч працювати! — сплеснула руками дівчина й, перехрестившись, пішла за прилавок.
— Ну, дід, я так розумію, напудив повні кальсони? — засміявся Володько.
— А ти не скалься! — зупинив приятеля Сашко. А тоді звернувся до оповідача: — Скажи чесно, Гришо: десь прочитав або фільм бачив?
— Ось тобі хрест, що власними вухами чув! — Гриша рвучко підвівся й також перехрестився.— А дід… та який йому сенс брехати, він же однією ногою вже на тій стороні?
— Добре, сядь, не гарячкуй. Далі що?
— Що? Дід Мирон казав: якби не натільний хрестик, був би йому гаплик. Бо то Сам приходив,— Грицько знову стишив голос та озирнувся,— щоб голову свою забрати. Кажуть, за Синім Горбом тьмуща тьма бурштинових самородків, але брати їх зась, не одного копача той безголовий кінь згубив у болоті. Та й пливуни там, гази постійно з дна виходять, навіть купатися в тому затопленому кар’єрі лячно. Отже, Мирон не розгубився, намацав хрестик, прочитав «Отче наш» та й жбурнув торбу із самородком у твань. Тоді безголовий кінь люто вдарив копитами, почувся жахливий рев — просто з тулуба, й чудовисько кинулось геть.
— Наплів ти, Гришо, що з мене весь хміль вийшов. Чув я про кусок бурштину в півтора кілограми, так його по музеях показують. Кажуть, найбільший у світі. А на такий, якщо він дійсно існує, я б хоч одним оком поглянув,— почухав маківку Санько.
— Я, власне, чому розповів вам цю історію? Аби ви здуру не вирішили попертися за Синій Горб,— додав Гриша.
— Так ми тоді ту бурштинову голову Хомі сплавимо, хай сам з безголовим конем розбирається. Не вірю я в ці казки! — посміхнувся Володько і заспівав: — Ах, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться…
— Добре, хлопці, поговорили… Допиваємо й по хатах, спати! Вважаю, Гриць нас умовив — збір о другій ночі. Вирушаємо мити за Синій Горб.— Сашко рішуче підвівся з-за столу.
— А як же Додік? — округлив очі Гриша.— А кінь безголовий?..
— Гадаю, тут ніхто не проти! — посміхнувся Сашко.— І щоб у кожного — натільний хрестик. Володько, як скептик, може прихопити щось альтернативне.
— Ну, як знаєш. Помпа твоя, а ми лише в долі,— підвівся слідом Володько.
Він не став допивати кухля й одразу посунув до дверей. За ними поплентався Гриша.
Як тільки хлопці залишили кафе, до Гальки підійшла подруга, яка мила на кухні посуд.
— Що там хлопці плели? Я бачила — у них аж вуха від диму посіріли.
— Та Гриша лякав якимись страхіттями, аби не їхали мити за Синій Горб.
— І що, переконав?
— Та де там, ти ж Сашка знаєш. Як щось надумає — не перепреш.
Тільки-но Галька вирушила до чергових відвідувачів, подруга дістала мобільний, відшукала в «Контактах» «Додік» і натиснула виклик.
