Гаяне Атаян, українська художниця, донька Тетяни Яблонської
Яблонська, аби вижити, писала портрети загиблих - за десяток яєць або відро картоплі
15.03.2019 16:26

Продовжуємо спільний проект Укрінформу та Київської фундації культури «Почесні», присвячений почесним громадянам Києва.

Класик українського живопису радянської епохи Тетяна Яблонська багато років жила та творила в столиці. Її справу продовжила донька.

Ми потрапили до майстерні Гаяне Атаян у центрі Києва холодного зимового ранку. У приміщенні, буквально заваленому художніми творами і з обсипаною зі стелі штукатуркою, здавалося, було ще зимніше, аніж надворі. Пара електричних обігрівачів не надто рятували від холоду, тож інтерв’ю знімальна група записувала у куртках.

“У мене тут тепло, плюс одинадцять”, – відказала господиня на питання “як ви тут працюєте?” й одразу запропонувала трав’яного чаю.

- Пані Гаяне, ваша майстерня, де ми зараз, – це не просто майстерня, вона є меморіальною, з духом і натхненням різних майстрів...

- Цю майстерню надала мені Спілка художників. До мене тут працювала моя мама Тетяна Яблонська з 1974 чи 1975 року, до неї тут був Олексій Шовкуненко, перед Другою світовою працював учитель моєї мами Федір Кричевський.

- Тетяна Нилівна народилася ще в 1917 році у Смоленську і, перед тим, як опинитися в Києві, разом із родиною переїздила спершу до Одеси, пізніше – до Кам’янця-Подільського, згодом вони опинилися в Луганську...

- ЇЇ батько, мій дідусь, хотів утекти із СРСР і вивезти родину. Він прагнув того всіма силами, але не вдалося. На початку 30-х кордони вже були закриті, тож це було дуже важко здійснити, але він робив усе, щоб утекти.

У сім’ї було троє дітей: моя мама, сестра Олена і брат Дмитро. Всі вони, коли в 1929 році почалася ця епопея з еміграцією, їздили по країні, й фактично з цього часу переселилися до України. Спочатку пробували виїхати через Одесу, там не вдалося, потім у Кам’янці-Подільському...

- Кам’янець-Подільський на той час був таким собі місцем контрабандистів...

- Там зібралася вся інтелігенція з царської Росії, всі, хто хотів утекти. Мама це описувала дуже докладно у своїх мемуарах, там якісь професори були, якісь дуже дивні люди, є припущення, що вони всі хотіли втекти, але не всім вдавалося. І потім, після невдалих спроб, родина переїхала до Луганська. Вони плутали сліди, бо в Кам’янці були сумнівні люди, через яких робилися ці спроби емігрувати.

- А в 1933-му Яблонська Тетяна вже їде до Києва?

- Так, вся родина на той час залишалася в Луганську, а вона з сестрою – у Києві. Спочатку вона рік чи менше вчилася в художньому училищі, потім відбулася якась реорганізація всієї художньої освіти – і вони з сестрою вступили до художнього інституту.

- Коли вона потрапила до майстерні Кричевського?

- Мені здається, що з третього курсу, бо на другому в неї був основний викладач Абрам Черкаський. А вже мабуть з третього-четвертого курсу – вона в майстерні Кричевського. Мама була студенткою, і, як пізніше вона описувала в своїх мемуарах, «ходила повз ці вікна, дивилася на них із таким священним трепетом, ніколи не думала, що мені колись доведеться працювати в тих стінах».

Починалася війна, майже всі студенти прискорено отримали дипломи, він у мами не зберігся, навіть більшість картин були порізані на шматки – ними закривали вікна інституту для захисту від авіаударів – щоб не було видно ввечері.

Потім тут була німецька біржа праці. Тож, коли мама повернулася сюди з евакуації в 1944 році, в приміщенні валялися сірі папірці такі, з одного боку чисті, а з іншого був надрукований бланк із написом – російською й німецькою: «вам нужно явиться в такое-то время, с вещами, если не явитесь – вот такие-то санкции». І, мабуть, у студентів було скрутно з художніми матеріалами, вони робили начерки на сірих німецьких бланках. У мене декілька є маминих малюнків, зроблених саме на отих бланках… страшна річ.

- Що було з нею під час евакуації?

- У 1941-му вона народила доньку. Це були страшні роки виживання для сім’ї. Мама працювала колгоспницею.

- І продовжувала малювати?

- Ні, яке там малювання. Хоча – так, малювала, аби вижити. Була така трохи моторошна історія. Вони жили на Поволжі, й жінки в селі, також евакуйовані, отримували похоронки. І вони замовляли моїй мамі портрети з фотографій. Це її батько навчив, то був колись його заробіток, він дуже добре навчив маму й її сестру робити ці малюночки з фотографій.

Мамі давали фото вбитого солдата – чоловіка чи сина, вона збільшувала ці портрети. І отримувала за це десяток яєць або відро картоплі. Так і виживали.

Щоправда, збереглося декілька начерків – вона малювала свою сестру. Видно по тому начерку, яка така сумна обстановка, немає світла, там якийсь каганець лише.

У 1944-му одразу, щойно війська звільнили Київ, вони з сестрою повернулися до Києва, і тоді вже мама викладала в інституті. А практика проходила у Каневі й Летаві.

- Летава – це саме те село, де народився всесвітньо відомий “Хліб” Тетяни Яблонської?

- Так, влітку 1948-го. Вона виїжджала туди, на Хмельниччину, зі своїми студентами для проходження художньої практики. Робила начерки з натури.

- Ви мені розповідали історію в Китаї, пов’язану з цією роботою…

- Так, мені колись трапилося бути в Китаї й зустрітися з місцевими художниками. Я китайської не розумію, у мене була перекладачкою наша колишня студентка. І вона починає їм розказувати, тим китайцям, що це донька Яблонської. І раптом один із китайців показує такий жест, як це робила головна героїня картини «Хліб», – засукує рукава, тобто він одним жестом показав персонажа картини. Ця робота справді була дуже розтиражованою й у Китаї.

- Вона й на сьогодні є найбільш впізнаваною. Ця картина подавалась свого часу на державну премію...

- І отримала одразу.

- Після того Тетяна Нилівна отримала ще дві державні премії, за які роботи?

- Картина «Весна». Премія була в 1952-му році. І картина «Льон», написана тут, на цьому мольберті в цій майстерні у 1977-му році, а премія була в 1979-му. До речі, в мене тут зберігся той самий снопик льону. Він трошки “схуд” від часу, а колись був здоровий такий, товстий. Мама з натури його писала.

- У вашій майстерні чимало меморіальних речей збереглося?

- Ось стаціонарний мольберт Тетяни Нилівни, пензлі ось мамині...

- Тричі лауреат державної премії, Тетяна Яблонська пізніше стала лауреатом ще й Національної премії імені Шевченка?

- Так, у 1998-му році. Вона дуже нею пишалася. Вона це сприйняла для себе як високу оцінку. А у 2001 році отримала звання Герой України. Це тоді Кучма приїздив до нас додому і вручав геройську зірку. Сумна історія й комічна. Я колись напишу мемуари, як до мене додому Кучма приходив. Чого тільки не було. Скрізь міліціонери, снайпери... Двірники мели наш двір місяць напевно, я вже їх бачити не могла.

А як ми про це дізналися... Якось виходжу я з дому, жінки білять під’їзд, хоч він і не такий був брудний. Я кажу – а що ви тут робите? Тут до якоїсь баби, кажуть, Кучма приїде. О, думаю, Боже, що нам робити.

Ще були дядьки в люльках, оті, що зрізають гілки дерев. Вони теж близько місяця висіли коло наших вікон на третьому поверсі. Я не знаю, чи в мене параноя, але вони за нами слідкували. Заходжу зранку в кімнату до мами, дядько вже там — біля вікна. Зачиняю вікна, везу маму в інвалідному візочку в інший кінець квартири, а він і там уже...

А була взагалі смішна ситуація: знаєте, вони піднялися на цій люльці, може вони не знали, що це і є та сама квартира, куди Кучма приїде. У нас на балконі висіли дерев’яні ящики для квітів, трошки гнилуваті були, але дуже живописні, мама любила їх писати.

Дядько бере кувалду – і збиває ті ящики. Я, наче фурія, вискочила і кажу – що ви робите, я Кучмі все розкажу. Вони злякалися мене, було видно. А оцей ящик так і залишився розбитий наполовину, з нього висипалася земля.

Для сусідів цей візит Президента — то було велике шоу. У нашому домі набилося повно його охоронців, прийшли заздалегідь. Вирішують: так, куди він піде? Ага, сюди піде. Один крок сюди, тоді сюди й сюди... У нас підкова висіла над дверима. Кажуть – зняти. Я кажу – слухайте, вона тут 20 років висить. Зніміть.

Коли Кучма вже приїхав, я той сценарій пересування трошки порушила. Вийшла в іншу кімнату, щоб Кучмі дати запрошення на виставку, що готувалася. Й одразу побачила, як один із охоронців так – р-р-раз – за пістолетом. Знаєте, мені страшно стало. Потім я зрозуміла, що то було дуже небезпечно.

- Ви справжній хранитель пам’яті своєї мами. А Києву не вистачає музею Тетяни Нилівни...

- Я не маю ніяких ілюзій щодо цього. Звісно, є кілька музеїв – таких як музей Труша, музей Монайла, але це трапляється в тих випадках, коли є матеріальна база, є якийсь будинок особистий. Який потім став музеєм. Тут такого нема. Є ця майстерня, де ми знаходимося, вона належить Спілці художників. Тут умови виживання – досить проблематичні. І я прекрасно розумію, що поки я тут є, я можу вам це показати, можу ще комусь. Тут і моєї мами роботи, і сестри покійної, Олі Отрощенко, і мої. Тож, поки я тут, майстерня житиме. Наскільки мені вистачатиме сили. А загалом я усвідомлюю, що нині не та ситуація, щоб про музей говорити.

- Скільки автопортретів залишила ваша мати?

- Десь до десяти – різних періодів. І графічні, й в олії. Вона писала себе час од часу.

- А чи багато її творів загалом збереглося тут?

- Здебільшого – це 90-ті роки, коли я стала їх затримувати, бо якщо їх відпустити, вони всі розлетяться. І двохтисячні роки, коли вона вже працювала лівою рукою. Ранніх у нас майже немає. Знаєте, воно все розходилося.

- Вона зуміла втілитися в своїх пошуках різнопланових, як художник, чому? Не всім це вдавалося. От ви як думаєте?

- Я не знаю, чому. Вона унікальна була. Чим далі, тим більше розумію, що я її не знала. Коли людина йде на той світ, найближча, виглядає, що ти її знаєш, але тільки те, що на поверхні. А людина – то таємниця.

Чому вона така була? Вона була особлива справді, я розмірковувала – яка вона, як вона жила. Вона ніби летіла – як ракета. Для неї існувало щось головне. Решту вона відсувала. У неї такий був вислів – “напрямок головного удару”. Вона дуже чітко знала, що є для неї першочерговим і найважливішим, а решту вона могла – “оце можна не робити, і це можна не робити, а оце я зроблю”.

Я не кажу, що вона не встигала зварити борщу абощо. Вона встигала усе: бути і мамою, і громадським діячем, і художником, головне. Вона завжди знаходила час бути тут і працювати.

- Спасибі, що запросили нас до студії, дякую за розмову.

Сергій Грабар, Київ

Фото: Анна Войтенко

Читайте також інші інтерв`ю в рамках проекту Укрінформу та Київської культурної фундації «Почесні»:

Мирослав Вантух, художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П.Вірського: «Я боявся після Вірського іти в ансамбль танцю…»

Іван Марчук, народний художник України, лауреат Національної премії України ім.Шевченка: « У Києві якісна, але дурнувата архітектура…»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-