Американська «Влада» напередодні українських виборів. Кіно дня
Фільм «Влада» / «Vice», який був одним із головних претендентів на цьогорічний «Оскар», є вільною біографією Річарда Брюса «Діка» Чейні.
На думку багатьох, Чейні був найвпливовішим віце-президентом за всю історію Сполучених Штатів. Нагадаю, що Чейні працював в адміністрації Джорджа Буша-молодшого, і відповідальний за багато дій, які були вчинені Америкою від 2001 до 2009 років.
Напередодні українських президентських виборів картина про американську політику може бути цікавою для багатьох із нас.
Фільм зосереджується на біографії Діка Чейні від 1963 року, коли він, після невдалого навчання в університеті, майже опустився на соціальне дно – отримав рядову робітничу професію та часто випивав.
Саме тоді його дружина Лінн поставила Діка перед вибором: або він змінює своє життя, або вона йде від нього. Молодий чоловік зробив вибір – і незабаром він стає співробітником Білого дому, повільно підіймаючись владними сходами. Переконаний республіканець, Чейні посідав різні посади, був наймолодшим (йому було трохи за тридцять) головою адміністрації президента Джеральда Форда у середині 1970-х, міністром оборони за Буша-старшого у 1989-93 роках. 2001 року він стає віце-президентом при Джорджі Буші-молодшому.
І весь цей час йому не подобалися обмеження, які закон накладає на виконавчу, власне, президентську владу. Він чекає часу, коли ці обмеження можна буде скинути, і, зрештою, його зоряний час настає. Це станеться після 11 вересня 2001 року. Будучи «сірим кардиналом» Білого дому, Чейні висунув досить багато розмаїтих ініціатив, які, на думку авторів фільму, мали наслідком численні політичні помилки у зовнішній та внутрішній політиці, призвели до смертей величезної кількості людей, порушення громадянських прав американців і зробили світ, зокрема, Близький Схід ще небезпечнішим, ніж він був до того.
Стрічка «Влада» сповнена щирої ненависті до Діка Чейні, який тут показаний максимально карикатурно, і є фактично втіленням соціального зла, своєрідним новітнім Дартом Вейдером із «Зоряних воєн». Відтак стрічка «Влада» викликала чимало полярних оцінок та критики на свою адресу. У фінальних титрах цього фільму навіть є жартівлива полеміка у фокус-групі, де один з учасників – ймовірно, республіканець – називає стрічку «ліберальною», натомість захисник фільму говорить, що автори «тільки дотримувалися фактів». Суперечка переростає у бійку.
Що ж цікавого для нас може бути у цьому фільмі? Начебто нічого, оскільки Америка від нас дуже далеко, і у цій картині різниця відчувається надзвичайно сильно. Їхня політична система, організація влади, демократичні процедури – все це історії з іншого Всесвіту, за мільйони світлових років від нас. З іншого боку, саме ця чужорідність дає змогу нам відсторонено глянути на самих себе – і на нашу політику, і на наш кінематограф.
Різниця тут дуже важлива, оскільки ми маємо справу з політичною системою, яка є максимально прозорою, й американський політик завше знаходиться під тиском – і з боку громадськості, й з боку конкурентів, і з боку преси. Тут суспільство має довгу пам’ять, і політикові не просто згадають усе, але й поховають останнього під його власними помилками, неважливо, – сьогоднішніми чи вчорашніми. І ця особливість вчить політика маневрувати і, звісно ж, мріяти про те, що одного дня йому може випасти нагода позбавитися громадського контролю. І, справді, йому це вдається, проте на дуже короткий термін – і через регулярність виборів, і через громадську думку, яка кожної миті може змінитися.
Друга особливість полягає у відсутності стійких механізмів для довготривалого маніпулювання громадською думкою. А нею треба маніпулювати, оскільки дуже важливо не тільки зреалізовувати власні плани, а й зберігати високі рейтинги та живий зв'язок із суспільством. У фільмі це продемонстровано через створення так званих фокус-груп, на яких випробовується та чи інша маніпулятивна технологія. І, знову ж таки, все це може спрацювати, проте – на короткий термін, оскільки правду приховати не вдасться.
Третьою особливістю американської політичної системи, як вона показана у фільмі, є вже згадуваний міцний зв'язок політиків та суспільства. Цей зв'язок – двосторонній і політик у ньому цілком залежний від суспільства, а не навпаки. Дік Чейні у картині показаний як цілковита посередність, як свого роду павук, який сидить у центрі павутини й чекає свого часу. Ми не побачимо ані талановитого демагога, ані харизматичного лідера, який би зумів схилити громадську думку на свою користь чи був здатен узурпувати владу, – перед нами бюрократ, умілий стратег закулісних ігор.
Якщо ми під таким кутом глянемо на нашу політику, то побачимо, що у нас – все геть навпаки. У нас фактично немає зворотного зв’язку між політикою та суспільством, такий зв'язок наші політики імітують перед виборами і на телекамери; у нас відсутній інститут репутації, відтак перший-ліпший політик може говорити і робити усе, що йому заманеться і не нести за це відповідальності ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. Ну, і найголовніша різниця, – у нас є де розгулятися популізму та демагогії. Її суть – не тільки у безвідповідальних обіцянках, які виходять за межі закону та здорового глузду, а й у створенні цілком віртуального світу, у якому той чи інший харизматичний лідер зображується фактично всевладним Богом, який одним порухом мізинця перетворить наше життя на рай. І запобіжника від цієї демагогії у нас просто не існує, якщо вірити рейтингам деяких політиків.
Це один бік фільму «Влада». Інший пов'язаний власне із кінематографічними чеснотами, навіть із самою кіностратегією, що обрана для цього фільму. Автор сценарію та режисер Адам МакКей у голлівудському кінематографі – дуже помітна фігура. Він автор десятків успішних у комерційному плані картин, а його попередній фільм «Гра на пониження» (2015) отримав «Оскара» за найкращий адаптований сценарій. МакКей фільмує здебільшого комедії, і це доволі своєрідні комедії, не схожі на традиційні фільми. Скажімо, 2004 року він зняв стрічку «Телеведучий: легенда про Рона Бурґунді» – напівпародійну історію про диктора новин із Сан-Дієґо, сексиста та шовініста, який одного дня стикається із амбітною репортеркою. Стрічка оповідає про сімдесяті роки минулого століття, коли подібного типу персонажі ще були можливі на американському телебаченні. Гумор тут – не тільки у реставрації епохи, яка сьогодні бачиться утіленням неполіткоректності, а й у створенні цілком привабливого портрета негідника, який хоч і є продуктом свого часу, проте здатен змінюватися. Власне у тому вся стратегія МакКея: він уміє творити персонажів та історії на межі – і на межі певних суспільних зламів, і на межі жанрів. І в основі більшості його фільмів – чесна людина, яку примушують до компромісів із власною совістю.
Його картина «Гра на пониження» оповідає про групу фінансових аналітиків, які на початку двохтисячних років робили ставки проти росту американського ринку нерухомості у той час, коли усі інші робили ставки на його зростання. Ці люди не просто пішли проти загальних правил гри, вони пішли проти системи, яка утілювала собою граничну безвідповідальність та цинізм. І в основі цієї системи була почасти змова, почасти байдужість, почасти просте нерозуміння більшістю людьми світу, у якому вони живуть. І в своєму фільмі МакКей показує цей світ без прикрас і без щасливого фіналу, його чесні люди, зрештою, не стали боротися з вітряками, вони взяли своє – і пішли собі далі. Така реальність, цей світ не порятуєш. Режисер песимістично бачить соціальні перспективи Америки – з огляду на всезагальну некомпетентність та байдужість.
Стрічка «Влада» – саме про це. Тут головний герой показаний цілковитим негідником та циніком, який упевнено йде до своєї мети і не кається у фіналі. Тут світ виявляється цілком непроникним ні для чого і ні для кого – ні для закону, ні для моралі, ні для совісті.
Якщо ж прикладати подібну кінематографічну стратегію до нашого кіно, то вона демонструє усю слабкість, усю умовність українських фільмів, де у центрі сюжету ніколи не було жодного реального політика та реальної політики. Жодного разу. За винятком якихось псевдокументальних компліментарних стрічок. Це стосується й живих, і померлих державних діячів. Про останніх номінально фільми існують – і про Бандеру, і про Шухевича, і про Петлюру, але все це чистої води фантазії, максимально далекі від реальності. І річ тут не тільки у правді фактів та обставин, а у позиції самих кінематографістів, у їхній безсторонності та цілковитій інфантильності. МакКей відверто ненавидить свого Чейні – і він має на це право, оскільки за поглядами та діями американський віце-президент максимально далекий від нього. Натомість, у нас кінематографіст зберігає олімпійський спокій, оскільки насправді його не турбують ані сам політик, ані його діяльність.
Насамкінець варто сказати про саму технологію створення фільму «Влада», яка видається доволі складною, еклектичною, неочевидною, полемічною. Власне так і виглядає сучасне кіно. Ніхто не дає простих відповідей на складні запитання – ні у політичному, ні в естетичному сенсах. Не варто казати, що у нас все інакше.
Ігор Грабович. Київ
