Чому був Гагарін, але «не було» Чорнобиля

У перших подачах ми розповіли про те, як Гетьман Скоропадський створив перше українське інформаційне агентство, а більшовики майже одночасно заснували своє агентство. Потому була трансформація в БУП – Бюро української преси, а БУП – в УкРОСТА. Ще за кілька років з`явилося РАТАУ, його першим директором став Володимир Нарбут, який відчайдушно намагався здобути більшу незалежність від Москви. Надалі РАТАУ «влили» у телеграфне агентство Радянського Союзу – ТАРС. 30-ті роки – Голодомор, репресії 1937-го… Вони не могли не торкнутись агентства. Не диктувати свої жорсткі реалії, як це зробила й Друга світова війна. За тим – повоєнне відродження агентства. І – шістдесяті-сімдесяті роки…

Політ Гагаріна в космос. Вражаючі наукові відкриття. Втім, це мало позначилося тоді на інформаційній сфері, зокрема й на діяльності інформагентств. Приміром, повідомлення Радіо-телеграфного агентства України поширювалися, як і до цього, – через телетайпні мережі самого агентства, Міністерства зв’язку, а також диктувались через радіо і навіть поштою.

У ті роки, відповідно до технічних можливостей, склалася і мережа розповсюдження агенційних матеріалів. Насамперед – передача повідомлень для редакцій республіканських й обласних газет та органів місцевої влади, також – інформаційне обслуговування районних і міськрайонних газет (за принципом «все – всім»). А ще – підготовка матеріалів про Україну для світу через канали ТАРС (про самостійний вихід РАТАУ в світовий інформаційний простір тоді можна було хіба що мріяти).

Революційні зміни в підготовці та поширенні інформації почалися із середини вісімдесятих років. Вони прийшли з появою в стінах агентства комп’ютерної техніки. Перші її зразки (звісно, доволі скромні з погляду наших днів) з’явилися в РАТАУ у 1986 році. Потім з`явились термінальні пристрої, принтери, факси, інша техніка. Це збіглося з новосіллям агентства – переїздом у реконструйовану під нові технології і завдання будівлю в центрі Києва, на вулиці Хмельницького, де й нині «прописане» і працює агентство.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ЯК ЗВІЛЬНЯЛИ «ЗА СТАНОМ ЗДОРОВ’Я»

Але повернімось у тепер вже далекі шістдесяті. РАТАУ увійшло в те десятиліття з новим керівником – Миколою Хворостяним. Він очолив РАТАУ після звільнення з директорської посади Івана Сиромолотного «за станом здоров’я» (поширене для тих часів формулювання, коли хотіли зняти з роботи якогось керівника). Правда, цей «стан» не завадив тоді призначити Сиромолотного редактором «Відомостей Верховної Ради УРСР».

Новий керівник працював порівняно недовго: у 1960 – 1963 роках. До призначення «на агентство» він був помітною постаттю в партійно-політичних та ідеологічних колах республіки того часу. Зокрема, у другій половині п’ятдесятих років очолював відділ пропаганди та агітації ЦК Компартії України.

1960 року на посаду першого секретаря ЦК Компартії України обирають М.Підгорного. М.Підгорний приводить на керівні посади до ЦК свої кадри. До Хворостяного формулювання «за станом здоров’я» вирішили не застосовувати, а перевести на посаду керівника РАТАУ. Заступником до нього, так би мовити, в комплекті, відправили М.Андрющенка – завідуючого сектором газет відділу пропаганди і агітації ЦК.

Ці кадрові зміни не залишилися поза увагою впливових українських діаспорних видань. Так, журнал «Сучасність» (№6 за 1961 рік), що видавався у Мюнхені (ФРН), привернув увагу до того факту, що М.Хворостяного на посаді завідуючого відділом пропаганди і агітації замінив П.Тронько. Автор матеріалу намагався проаналізувати, якими будуть наслідки цих кадрових переміщень. Дещо більше підняла завісу республіканська преса. 30 квітня 1960 року в ній була опублікувана постанова пленуму ЦК Компартії України про стан ідеологічної роботи в Україні та заходи щодо її поліпшення. Виходило так, що у багатьох недоліках цієї роботи винен колишній завідуючий відділом пропаганди і агітації ЦК, тобто саме Микола Хворостяний. Така ось логіка. Роботу в ролі заввідділом пропаганди начебто завалив, а от керувати агентством може.

Втім, у 1963-ому Хворостяного звільнили й з цієї посади. На неї призначили того самого Миколу Андрющенка, який з ним і прийшов до агентства.

Микола Андрющенко належав до нового покоління керівників РАТАУ: не воював на фронтах громадянської війни, не брав участі в колективізації, втіленні у життя планів перших п’ятирічок. Зате пройшов другу світову, після важких поранень залишив армію. Закінчив Київську політехніку, але інженером не став, бо встиг також закінчити і факультет міжнародних відносин Київського держуніверситету. Але, як бачимо, й міжнародником не став, ставши журналістом, а потім партійним працівником та керівником агентства.

Як одному з перших серед українських журналістів, Миколі Андрющенку вдалося побувати у країнах за межами «залізної завіси», яка розділила світ за часів «холодної війни». Як спеціальний кореспондент РАТАУ він відвідував США, бував у Франції, Югославії…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. АГЕНТСТВО У ПОЛУДЕНЬ ВІКУ

Тим часом, у 1968-му агентству виповнилося п'ятдесят років. Багатотиражна газета РАТАУ (бачимо, було навіть таке видання), яка вийшла 25 квітня того року, писала: «Півстоліття ми тримаємо руку на гарячому пульсі життя, півстоліття його пристрасне биття через нас – і це велика честь! – доходить в усі республіки і країни, до кожного людського серця».

На той час в агентстві працювало 350 журналістів, перекладачів, зв'язківців, інших співробітників. Його відділення діяли в Донецьку, Харкові, Львові, Одесі, а кореспонденти і фотокореспонденти – у 22 обласних центрах. РАТАУ обслуговувало понад 700 редакцій газет, радіо і телебачення. У 1967 році редакція республіканської інформації передала передплатникам 26500 матеріалів, редакція союзної і закордонної інформації – 21 тисячу, а прес-бюро – понад 80 статей загальним обсягом близько 500 машинописних сторінок. Фотохроніка надіслала газетам 25 тисяч фотознімків та понад 50 тисяч кліше. Каналами ТАРС інформація РАТАУ передавалася за кордон, зокрема, основним осередкам української діаспори, їхнім виданням.

Урочистий вечір з нагоди 50-річчя РАТАУ відбувся у залі засідань видавництва «Радянська Україна» (згодом «Преса України»). Саме у цьому будинку на Брест-Литовському проспекті агентство знаходилося з 1963 по 1986 рік.

У ті дні РАТАУ і його колектив одержали чимало вітань і від своїх колишніх працівників. Відомий письменник В.Катаєв згадав, між іншим, той час, коли він разом з Е.Багрицьким, Ю.Олешею у двадцятих роках працювали у попереднику РАТАУ – УкрРОСТА, точніше у його Одеському відділенні.

Про свою роботу в РАТАУ на початку двадцятих років розповідав відомий український письменник І.Ле, який свого часу очолював Київське обласне відділення агентства. Письменник зазначив, що одержані тоді знання і досвід згодом суттєво допомагали йому в письменницькому ремеслі.

Сердечно відгукнувся на ювілей видатний український авіаконструктор О.Антонов. Своє привітання надіслав прославлений військовий льотчик, тричі Герой Радянського Союзу І.Кожедуб. «Протягом піввіку, – писав він, – ви стоїте на почесній журналістській вахті... Велика і почесна ваша праця!».

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ЯК НЕ ПОЧУЛИ КЕРІВНИКІВ РАТАУ

На жаль, у 1971-му життя директора агентства Миколи Андрющенка обривається (йому було тоді лише п`ятдесят). Новим керівником агентства Рада міністрів УРСР призначає Віктора Горкуна.

Його біографія була певною мірою схожа на біографію попередника. Народився у Глухові на Сумщині, тобто у тих краях, звідки був родом перший керівник і творець РАТАУ В.Нарбут. Війну пройшов розвідником, двічі був серйозно поранений. Закінчивши по війні факультет міжнародних відносин університету імені Т.Г.Шевченка та захистивши кандидатську дисертацію, потрапляє на роботу до ЦК КПУ, де спочатку працює лектором, а згодом стає першим заступником завідуючого відділу пропаганди і агітації.

З цієї посади В.Горкуна і призначають директором РАТАУ. В кріслі директора новий керівник пропрацює п’ять років.

В ті роки була впроваджена преміально-заохочувальна система оплати праці. Щороку агентство одержувало понад 600 тисяч карбованців чистого прибутку, відповідно, ці кошти можна було спрямувати на преміювання працівників агентства.

Тоді ж керівництвм агентства було запропоновано використовувати замість дідівських радіовісників зразка двадцятих років більш сучасні засоби передачі офіційної оперативної інформації місцевим виданням. Але дирекції агентства не пішли назустріч ні в Раді Міністрів УРСР, ні в ЦК КПУ, ні в Москві. Все це здійснилося лише у вісімдесятих роках, а дещо – вже за часів незалежної України.

За часів директорства В.Горкуна, на початку сімдесятих, інформація РАТАУ про життя в Україні одержала масового зарубіжного споживача. Її почали отримувати телетайпними каналами ТАРС і публікувати численні видання української діаспори у США, Канаді, інших країнах світу, де жили вихідці з України та їхні нащадки.

Цьому передувала спеціальна постанова ЦК КПРС. Знавцям апаратно-бюрократичної справи було відомо, що такі документи приймаються здебільшого за ініціативи виконавців. Тоді таким ініціатором став В.Горкун. Вже за часів незалежної України колишній директор РАТАУ часто бував в Укрінформі – під час ювілеїв, різних зустрічей. Одним із своїх особистих досягнень на посаді директора вважав те, що саме за часів його керівництва агентство отримало статус державного комітету, тобто стало впливовою структурою всеукраїнського значення. Це й пояснює, чому в агентстві тоді було створено такий управлінський орган, як колегія.

Ветеран агентства, заслужений журналіст України Я.Грицай, який працював у ті роки в агентстві на різних посадах, розповідав:

– Віктор Іванович був вдумливим організатором та керівником. А ще мав справжні моральні принципи. За це, власне, і поплатився. Прийшовши в агентство з відповідальної посади у ЦК КПУ, він чудово знав цю систему зсередини. І все ж наважувався на вчинки, які, точно знав, не будуть схвалені його колишніми товаришами. Тож за п`ять років його замінили на нового керівника, хоча видно було, що сили та здоров`я дозволили б йому керувати агентством ще не один рік.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. ЯК МОСКВА ЗВИНУВАТИЛА КИЇВ У ОКОЗАМИЛЮВАННІ

Сімдесяті роки, насамперед – їх початок, були позначені суттєвими змінами курсу у внутрішній політиці СРСР. Відійшла у минуле хрущовська «відлига». Утверджувалася бюрократично-адміністративна система, яка згодом породила застій. Символічним є такий факт: 5 січня 1970 року РАТАУ поширило Указ Президії Верховної Ради УРСР про перейменування міста Луганська (до речі, вже друге в його історії) у Ворошиловград – на честь відомого маршала, державного діяча, соратника Й.Сталіна.

Відносини РАТАУ з ЦК КПУ були в ті роки досить непростими. Будь-які відхилення від запропонованого директивним органом сценарію висвітлення подій карались ЦК. У свою чергу, і головні партійці республіки не були повністю самостійними, весь час озираючись на Москву. Більше того, ЦК КПУ сам іноді ставав заручником своєї подвійної моралі, статистики, політичної бухгалтерії.

Ось один із багатьох прикладів. Якось РАТАУ підготувало інтерв'ю з секретарем ЦК, що відповідав за сільське господарство. У ньому були наведені дані, що дещо відрізнялись від переданих до ЦК КПРС. Тож Москва звинуватила Київ у окозамилюванні. Інтерв'ю розглядалося на найвищому рівні. Зрештою, секретарю ЦК вказали на непослідовність, а журналістів РАТАУ врятувало те, що злощасний матеріал завізував сам герой інтерв’ю.

Тим часом агентство зміцнювалось, шукало кадрове поповнення як у центрі, так і на місцях. Зокрема, і серед випускників вузів. У той час прийшли в агентство молоді журналісти, які згодом стали відомими в Україні професіоналами: Ю.Зайцев, П.Бучель, А.Варзацький, Г.Гула, В.Чамара.

РОЗДІЛ П`ЯТИЙ. ЗА НОВОЮ АДРЕСОЮ ТА З НОВОЮ НАЗВОЮ

У сімдесяті роки РАТАУ отримало третього у тому десятилітті директора – ним у березні 1976-го став досвідчений журналіст Володимир Бурлай, своєрідний рекордсмен поміж колишніх керівників агентства – він віддав йому 16 років трудового життя. Ще одна особливість – фактично все його трудове життя було пов’язане тільки з журналістикою. І саме В.Бурлаю разом із усім колективом випало не просто змінити назву агентства – з РАТАУ на Укрінформ, – а й, образно кажучи, перевести його до іншої суспільно-економічної формації.

Новий керівник агентства свого часу закінчив відділення журналістики Харківського державного університету. Вчився у Вищій партійній школі при ЦК КПРС, був власкором в Україні головної партійної газети Радянського Союзу – «Правди», затим очолював республіканську «Робітничу газету». Нарешті у березні 1976 року став директором РАТАУ.

Його керівництво агентством припало на складний, драматичний, перехідний період нашої історії. Преса залишалася під жорстким партійним контролем і недремною цензурою. З робочих буднів агентства можна привести щодо цього багато прикладів. Ось лише кілька з них. В інформації про покладення вінків до пам’ятника жертвам Бабиного Яру, в якій перераховувалися керівники республіки, що брали участь у церемонії, через недогляд репортера РАТАУ не виявилося прізвища члена Політбюро ЦК Федорчука. Ображений керівник КДБ вирішив, що це зроблено навмисно. Звинувачення набувало політичного смислу, якщо врахувати об’єкт відвідання і посаду. Правда, обійшлося без крутих кадрових заходів: обмежилося винесенням догани журналісту, який висвітлював подію. Як згадують свідки цієї історії, директор агентства Володимир Бурлай «чихвостив» не тільки журналіста, а й керівника відомства: «Ось чим доводиться займатися через надмірне самолюбство деяких наших вождів».

Втім, з КДБ агентству тоді чомусь особливо не щастило. Якось ТАРС передав через РАТАУ невеличку замітку про техніку шпіонажу. У ній розповідалося, зокрема, що вже є настільки мініатюрні підслуховувальні й передавальні пристрої, що їх можна прикріплювати до ніжки мухи, запускати в кімнату, де ведуться секретні переговори, і приймати розмову по радіо за сотні метрів. Замітку поставили майже всі газети. В один і той же день видання, від республіканських до районних, «запитували» зі своїх сторінок: «Муха – шпигун?» (такий заголовок дав інформації ТАРС). А КДБ України тоді очолював С.Н. Муха. Агентство, звісно, знову відчуло холодок, який повіяв з вулиці Володимирської – зі штаб-квартири КДБ УРСР.

За найдрібнішу помилку (неправильний ініціал, порушення алфавітного принципу в переліку, а тим більше – пропуск тієї або іншої «вінценосної» особи, що удостоїла подію своєю високою присутністю, можна було отримати найсерйозніше покарання. Взяти хоча б «наїзд» на агентство члена Політбюро ЦК КПУ О.Ф. Ватченка, коли його прізвище журналіст випадково поставив після Г.І. Ващенка. «Учіть алфавіт!» – роздратовано кричав він у телефонну трубку. Тут слід сказати, що список осіб, про чию присутність на події повинні були повідомляти в обов’язковому порядку і кого за ким ставити, визначався Політбюро ЦК.

Або ще одна історія. З Житомирської області передають інформацію про те, що ветерани війни знайшли окопчик, виритий під час бойових дій Брежнєвим, з якого він вів вогонь по ворогові, надихаючи солдат. Цей окопчик тепер, мовляв, укріпили, туди будуть організовувати екскурсії. Отримавши цю інформацію, перший заступник директора агентства М.Литвин йде В.Бурлая: «Володимире Сергійовичу, це ж дурня. Що може залишитися від окопчика більш ніж через тридцять років? І як його знайти?» «Дурня, – відповідає директор. – Але я можу поклястися, що ТАРС це повідомлення випустить, відзначить вищою категорією, і його надрукують всі газети Союзу». І, звичайно, він виявився правий.

Радянська державно-політична система переживала в ті часи глибоку кризу. В країні почалися важливі зміни. Помирають протягом чотирьох років три генеральні секретарі ЦК КПРС – Л.Брежнєв, Ю.Андропов, К.Черненко. 11 березня 1985 року до влади приходить М.Горбачов. Він оголошує курс на перебудову, гласність, прискорення.

Потрясінням не тільки для України, а й для всього світу стала аварія на Чорнобильській АЕС. 26 квітня 1986 року українські друковані видання не зафіксували чогось надзвичайного. Хіба що цього дня – іронія долі! – у Києві під гаслом "Природі всенародну турботу!" працював VІІ з'їзд Українського товариства охорони природи, роботу якого широко висвітлювали всеукраїнські засоби масової інформації. Про аварію на ЧАЕС у РАТАУ знали вже вранці 27 квітня. Черговий по агентству М.Хоцький розповів про плани евакуації населення співробітникам агентства. Але офіційно про Чорнобильську трагедію вперше було коротко повідомлено в друкованій українській пресі лише 28 квітня, коли РАТАУ напередодні поширило одержане з Москви повідомлення ТАРС «Від Ради Міністрів СРСР». У ньому говорилося, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія, пошкоджено один із реакторів. Подібно до того, як ядерний вибух починається з реакції одного атома, так і це кількарядкове повідомлення викликало потужні ланцюгові інформаційні процеси. 29 квітня РАТАУ передало друге, більш розгорнуте повідомлення союзного уряду. Йшлося про витік радіоактивних речовин, перші жертви, евакуацію жителів Прип'яті, сусідніх населених пунктів.

Після травневих свят тема Чорнобиля вже домінувала у повідомленнях агентства. Одним із перших про героїзм пожежників атомної станції, початковий етап ліквідації наслідків аварії передавав свої репортажі безпосередньо з АЕС заступник директора агентства В.Жуковський. В епіцентрі подій були в ті дні й оперативно повідомляли про них журналісти В.Вернодубенко, О.Литвинов, В.Чамара, фотокореспондент В.Репік.

Володимир Репік першим серед усіх фоторепортерів зняв із вертольота зруйнований реактор четвертого енергоблока ЧАЕС. Цей знімок спочатку з’явився на шпальтах газет колишнього Радянського Союзу, а потім багато разів друкувався у світових засобах масової інформації. Фотографування енергоблока він здійснив з гелікоптера на малій висоті, де був дуже високий рівень радіації. Разом з Володимиром Репіком у цьому вертольоті також працював фотокореспондент ТАРС Валерій Зуфаров. Обидва після зйомки лікувалися у військовому госпіталі в Москві. За численні фоторепортажі з місця ліквідації аварії на ЧАЕС Володимира Репіка було нагороджено орденом «Знак Пошани». Внесок багатьох інших співробітників встановити нелегко, бо часто підписувалися матеріали лише абревіатурою РАТАУ.

Саме в дні Чорнобильської катастрофи відбулося новосілля агентства – переїзд до будинку на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, 8/16. Вісімдесяті роки загалом стали важливою віхою у матеріально-технічному розвитку РАТАУ. Його телетайпні лінії (їх було понад 1100) «дотягнулися» до редакцій практично всіх видань України – від всеукраїнських до міськрайонних і районних. Це дозволило припинити поширення оперативних вісників через радіоефір. Відійшла у минуле відома багатьом поколінням радіослухачів фраза: «Увага, увага! Говорить Київ, РАТАУ...» До речі, 17 років починала нею своє спілкування з сотнями редакцій Н.Конєвнікова, яка стала останнім диктором РАТАУ.

У ті часи з'явилися в агентстві й перші комп'ютери, нові спеціальності. На зміну пуншеристкам-телетайпісткам прийшли оператори-дисплеїсти. Суттєві зміни відбувалися і в журналістській праці – вона електронізувалася, ставала безпаперовою.

Розповідь про РАТАУ вісімдесятих років була б неповною без інформації про те, що тоді його матеріали передплачували 14 всеукраїнських, 35 обласних, 25 молодіжних, 523 міських, міськрайонних і районних, понад 400 багатотиражних газет.

У травні 1990-го в історії агентства відбулася ще одна подія: Рада Міністрів України прийняла постанову про зміну назви РАТАУ на Українське інформаційне агентство при Раді Міністрів УРСР (скорочено – Укрінформ). Це мотивувалося не тільки суспільно-політичними, а й технологічними змінами – електронні засоби передачі інформації, які дедалі ширше застосовувалися у діяльності агентства і ЗМІ, робили анахронічним словосполучення «радіо-телеграфне» у його назві.

Анатолій Михайлов, Михайло Сорока

Попередні публікації розділів книги до 100-річчя Укрінформу:
● Cподівання та розчарування Дмитра Донцова
● Інформагентство більшовицької доби: про Україну – з Таганрогу
● Що робили Ілля Ільф та Павло Тичина в телеграфному агентстві?
● Як українське агентство брало інтерв`ю у Сталіна
● Як Володимир Нарбут започаткував РАТАУ та як він загинув
● Як РАТАУ видавало «Новый мир» та готувало «орієнтовочні листи»
● Сталінський формат, або Як скорочення замітки скорочувало життя
● Інформагентство на війні: блокнот, кулемет і 20 годин роботи на добу
● Труднощі й набутки повоєнних літ