Ліна Костенко, московський Літінститут і однокашники-кияни
19 березня – день народження Ліни Костенко, передювілейний, 89-й. Згідно з опитуваннями, Ліна Василівна – найбільш популярний, відомий і улюблений сучасний український поет, письменник. У найбільш повному розумінні слова – сучасний. Її рядки, написані десятиліття тому, не те, що не застарівають, а здається – стають дедалі актуальнішими. Але усі з нетерпінням чекають нових творів, наприклад, давно анонсованого романа «про деградацію Російської імперії».
Матеріалів про Ліну Костенко в наших медіа дуже багато: роздуми, розмови з нею і про неї. Важко, здається, знайти тему, яка так чи інакше торкалася її, яка б не була вже описана. Але ось нещодавно, розбираючи особисту бібліотеку, я раптом виявив, що у мене є три книги з автографами, автори яких, кияни, вчилися у московському Літературному інституті ім. Горького в одні роки з Ліною Костенко.
Здалося цікавим згадати їхню долю, порівнявши її з життєвим шляхом Ліни Василівни.
ЮННА МОРІЦ. "КОГДА МЫ БЫЛИ ПОЖИЛЫЕ. И ЧУШЬ УЖАСНУЮ НЕСЛИ"
У біографіях двох поетес є певна схожість – батьки Костенко і Моріц постраждали від репресій 30-х років. Після арешту і тортур в НКВС батьку Юнни пощастило повернутися додому. Щоправда, після цього він почав сліпнути – на очах люблячої доньки. «Сліпота мого батька мала надзвичайний вплив на розвиток мого внутрішнього зору», – говорила з цього приводу Юнна.
Так, початок біографії у двох обдарованих киянок був спільним – відлиго-антисталіністським. І вже в цьому позиція юної Юнни Моріц була надзвичайно жорсткою.
Інший відомий літінститутовець – Євген Євтушенко у своїх мемуарах «Волчий паспорт» згадував, як він закохався у свою першу дружину – Беллу Ахмадуліну. У студентській компанії під сидр і кабачкову ікру розгорілася суперечка. За словами Євтушенка, Моріц «голосом шестидесятилетней чревовещательницы» сказала: «Революция сдохла, и труп ее смердит» (йшлося про більшовицький переворот 1917 року). Тоді схопилася, романтично виблискуючи очима, її ровесниця Ахмадуліна і вигукнула: «Как тебе не стыдно! Революция не умерла. Революция больна. Революции надо помочь».
Варто сказати, що Моріц тоді не засоромилася. І вже через рік-другий за рядки «Полдень, полночь и восход, / человек идет в расход» її таки виключили з Літінституту. Пізніше, правда, відновили. А після закінчення інституту у неї навіть вийшов перший збірник віршів. Але далі була класична для радянських поетів-дисидентів біографія. Періодичні заборони на публікацію. Перехід в дитячу поезію з елементами високого абсурду. Популярність і всенародна любов завдяки пісням, які написані на її парадоксальні рядки («Когда мы были молодые», «Резиновый ёжик», «Большой секрет для маленькой компании», «Большой лошадиный секрет» та інші).
Так, ще у 2000 році Моріц писала гіркі вірші про байдужість російської влади під час загибелі моряків підводного човна «Курськ». Ще у 2004-му вона отримувала премію імені Андрія Сахарова «За гражданское мужество писателя». Але під час Євромайдану і початку російської агресії колишня киянка Моріц чітко стала на бік Імперії. Причому у вкрай жорстких виразах. В Україні спочатку дивувалися цьому. Але потім просто забули про цю людину, ніби й не було.
А Юнна Моріц і зараз пише такі нескінченні, безталанні вірші, які викривають «хунту» і всесвітню змову «русофобов», які мріють розвалити Росію. Але вони настільки жахливі за якістю, такі банальні за змістом, що їх неможливо читати. Навіть з метою розслабитися, відволіктися, щоб, вибачте, «чисто поржать».
Напрошується запитання: як, ну як могло статися таке переродження? Як людина могла відійти від принципового неприйняття будь-якого тоталітаризму, почавши служити його кремлівським наслідувачам і продовжувачам?
З чого все починалося – Юнна Моріц спочатку ненавиділа обидва найстрашніших режими ХХ століття – нацизм-фашизм Гітлера і «смердящий труп революции» Сталіна. Але у неї не вистачило мудрості, глибини мислення, щоб пережити розпад СРСР і болючі реформи 90-х.
Колись, ще до війни, московське видавництво «Время» планувало видати мою книжку «Фон Кихот Готический. Рыцарство и романтизм в нацистской идеологии». Тоді ж з цим же видавництвом тісно співпрацювала Юнна Моріц. «Время» видавало її поетичні книги-альбоми з авторськими малюнками. На одній з виставок я купив авторський збірник Моріц і підійшов до неї за автографом. Крім того, мені було дуже цікаво, як людина з такою дисидентською біографією поставиться до теми і суті моєї книги.
Коли Юнна Петрівна почула про неї, очі її недовірливо округлилися: «Фон Кіхот? Лицарство, романтизм і... фашизм??? Ну, не знаю. Не уявляю, як це може поєднуватися». Мене тоді вже насторожив такий догматизм. І до того ж слабка гуманітарна підкованість рафінованої інтелектуалки. (Втім, на пострадянському просторі взагалі мало хто відчуває різницю між поняттями «нацизм» і «фашизм», «фашизм» і «садизм»).
Але зовсім збив Моріц з ніг, перевернув її картину світу – кривавий розпад Югославії, і особливо – косовський конфлікт. Тоді, у 1999 році, НАТО поставило вимогу, щоб Белград припинив етнічні чистки у Косово. А після зриву переговорів почало військово-повітряну операцію проти Югославії. Рішення вимушене, складне, болюче. І просто неоднозначне. Схоже, саме тоді остаточно перемкнуло у мозку поета Моріц. Вона тоді в упор перестала бачити елементи імперського авторитаризму у поведінці Москви і Белграда, почала виправдовувати їх абсолютно в усьому. Водночас західні демократії у перевернутому світі Моріц почали асоціюватися з... нацизмом, з Гітлером.
Тоді, у 1999 році, вона, колись великий поет, написала бездарну графоманську поему «Звезда сербости». Цей Текст неможливо читати без болю – болю за виродження таланту. Нудний, претензійний потік лайок на адресу НАТО, його тодішнього генсека Хав'єра Солани і «ковбойських» США. Чи не під кожний чотиривірш можна ставити карикатуру Бор.Єфімова зі старої газети «Правда» – гармонія тексту і малюнка буде абсолютною. Ось яскрава, як за поетичною якістю, так і за змістом, ілюстрація моріцевської графоманії: «А чем фашисты хуже «дерьмократов», / Американских психов и европских, / Штурмовиков, разгромщиков, пиратов / С улыбками побед на фейсах жлобских?!». Їй-богу, порівняно з цим навіть Дем'ян Бєдний – просто неймовірної величини поет.
І пізніше, під час російської агресії проти Грузії, агресії проти України Моріц так само жорстко і рішуче ставала на бік імперського центру, повторюючи найпростіші меседжі його пропаганди («Грузия напала на Южную Осетию…», «Украина напала на Донбасс…»).
Як легко, повітряно, сильно колись писала киянка Юнна Моріц: «Когда мы были молодые. И чушь прекрасную несли…». Під її сьогоднішні тексти просяться інші слова: «Когда мы были пожилые. И чушь ужасную несли».
Але річ зовсім не у віці, а лише у нестійкості, як виявилося, колишніх переконань. Приманка «Поэт и Империя!» виявилася для інтелектуалки Моріц не менш привабливою, ніж «Галантерейщик и кардинал!» для нехитрого Бонасьє.
При цьому Батьківщина для Юнни Моріц – не Київ, не Україна, а СРСР і найбільший його уламок – Росія. Київ же так, просто випадкове місце народження...
НАУМ КОРЖАВІН. НЕ ОСТАННІЙ АНТИСТАЛІНІСТ І ПЕРШИЙ КРИМНАШИСТ
Ліна Костенко навчалася у московському Літінституті в дивовижний час – 1952-1956 роки. Тобто вступила туди ще за життя Сталіна, а закінчила незабаром після викриття «культу особи» на XX з'їзді. Тоді, на початку – у середині 50-х до Літінституту рік за роком, хвиля за хвилею прийшло багато надзвичайно різноманітно талановитих людей. Поети старшого віку – Паруйр Севак, Роберт Рождественський, Євген Євтушенко, Візма Белшевіца, Фазіль Іскандер, який перевівся з Бібліотечного інституту; новеліст Юрій Козаков; три однокурсники Анатолії, що стали прекрасними прозаїками – Кузнєцов, Гладилін, Приставкін. Поети молодші – Геннадій Лісін-Айгі, Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц.
Вони приходили в різні роки, йшли або їх виганяли, знову поверталися, відновлювалися. Але, великою мірою, усе це не мало значення. Тому що в Літінституті ні вік, ні старшинство курсу до уваги не бралося. Значення мав лише талант і життєва позиція кожного.
Про Ліну Костенко літінститутівці завжди згадували з повагою, передчуваючи її велике майбутнє. Але не менш цікаво, кого згадала сама Костенко, коли її запитали про друзів по альма-матер. Це були ті самі імена, названі вище, але... Костенко назвала ще Наума Коржавіна, якого практично ніхто не згадує, говорячи про московський Літературний інститут середини 50-х років.
Тому є просте пояснення. Коржавін вступив до цього закладу ще у 1945 році. Але у 1947-му його заарештували і засудили, після чого він перебував в ув'язненні і засланні – до 1954. А в інституті відновився після реабілітації у 1956-му (і закінчив його через три роки). До того часу Коржавін був вже настільки сформованою людиною, поетом, перекладачем, що перебування в стінах Літінституту не відігравало великої ролі у його долі.
З Ліною Костенко у цьому специфічному вузі він взагалі перетнувся лише на кілька місяців. Але його поетичний масштаб був такий, що вона все одно серед своїх однокашників згадала Коржавіна.
Важливо зазначити, що дисидентство Коржавіна було більш жорстким, ніж у випадку з Моріц. У 1973 році він взагалі виїхав з СРСР. Відтоді і до смерті (влітку минулого року) він жив у США.
Я бачив Коржавіна і досить довго спілкувався з ним у 2005 році, коли у Москві вийшов важкий двотомник його спогадів «В соблазнах кровавой эпохи». Книга ця вабила своїм змістом і пафосом – не можна ставати на бік тираній, піддаватися їхнім спокусам в дусі «мета виправдовує засоби». Незабутні сторінки, які описують Голодомор у Києві, вмираючих на його вулицях селян. Усе це, побачене 7-річним Наумом, назавжди врізалося в пам'ять.
Оскільки Коржавін тоді вже погано бачив, погано чув, нам під час інтерв'ю допомагала його дружина. Наше спілкування тривало більше години. Був час поговорити багато про що. Але зараз, через роки мені пригадуються його відповіді на два запитання.
Перша – як Наум Мойсейович відноситься до боротьби України за те, щоб Голодомор визнали геноцидом українського народу? Він відреагував вкрай жорстко: «Нет, нет! Это нечестно. Это подлог, умирали не только украинцы, а крестьяне разных национальностей». Я намагався щось сказати – про кордони, виставлені на кордоні всією УРСР; про те, що в Українській РСР селяни за визначенням – в основному українці; що на Північному Кавказі українські станиці теж вмирали з голоду – посеред ситих аулів... Але раптом ступінь жорсткості і нервовості його відповідей підвищився так різко, що я, відчуваючи відповідальність не тільки за здоров'я, але і за життя класика, не став сперечатися далі.
Інша відповідь на запитання «Сейчас многие называют Путина Сталиным-лайт. Как вы относитесь к такому определению?». Вона була не такою нервовою, але не менш категоричною: «Между Путиным и Сталиным нет НИЧЕГО общего. Поэтому в этом выражении нет НИКАКОГО смысла». За моїх спроб уточнити: «Да, но зажимание свободы слова, сворачивание демократи...» Коржавін подивився на мене, як на завершеного ідіота, і відкарбував: «Сталин-лайт не бывает! Путин – не Сталин! Всё». Я зрозумів, що сперечатися безглуздо.
Як і у випадку з Моріц, мене вразив цей жорсткий догматизм. Людина, яка мислить образами, поет, який пише разюче ємними афористичними формулами, виявився нездатним і на крок вийти за межі звичних уявлень.
Та сама історія – і щодо України. Хіба що формулювання м'якше, аніж у Моріц. Коржавін: «Я, понимаете, хочу, чтобы Россия была в том состоянии, в каком она была при мне, во времена, когда родился я. Конечно, не в смысле государственного строя, а в смысле территории, пространства. Мне очень больно, когда какие-то куски отпадают. Мне очень больно… Что Украина задумала — тут я не могу понять. По-моему, когда она входила в состав России, она значила больше». Тобто все зрозуміло і звично: «Русский либерал заканчивается там, где начинается Украина». Крапка.
Втім, ні, не все. Коржавін показав себе першим з перших «кримнашистів». Ще у 1991 році він почав творити міфологію ««случившейся несправедливости», написавши: «Бьет о берег Понт, / понт и мы творим. / Я иду на фронт / воевать за Крым». Відчуваючи, що виходить якось надто різко й агресивно, поет підписав віршик лукаво: «Швейк». Втім, це та «лукавість», яка «від лукавого».
Україна і українці занадто довго не вірили в готовність росіян, у тому числі – начебто, розумних і порядних, йти війною за Крим, йти війною за Донбас, у принципі, воювати з Україною і українцями. І в цьому – наша біда, наша помилка, яка не повинна повторитися. Треба просто сприймати всерйоз, коли говорять і пишуть про такі «понти».
Коржавін заповідав поховати його на батьківщині, тобто у Москві.
Не у Києві. І в цьому випадку імперський магніт виявився сильнішим.
АНАТОЛІЙ КУЗНЄЦОВ. БІЛЬ ГОЛОКОСТУ І ГОЛОДОМОРУ. ПОВЕРНЕННЯ ДО КИЄВА
(Тут маю одразу зізнатися, що автограф на книзі «Бабий Яр» у мене не від автора, а від його сина – Олексія Кузнєцова, який працював у 2010 році, коли вийшло найбільш повне видання цього роману, на Радіо Свобода).
Батько письменника, Василь Герасимович Кузнєцов, в середині 30-х залишив сім'ю і поїхав до міста Горький (але ми ще поговоримо про нього). Толя з мамою, у дівоцтві Марією Федорівною Семерик, дідом і бабусею ріс і дорослішав в районі Куренівка, що багато в чому визначило його майбутню долю. Тому що у підлітковому віці він став свідком трагедії Бабиного Яру. І почав вести таємний щоденник, з якого потім виріс роман, який зробив його відомим.
Але, на жаль, не всім вдається винести такий різкий переворот в житті. Найсильніше, що зміг зробити Кузнєцов в еміграції – підготувати безцензурний варіант «Бабьего Яра». А ось розпочатий ще у Радянському Союзі роман «Тейч файв» залишився незавершеним. Усі сили йшли на журналістську роботу на Радіо Свобода і переживання. Кузнєцов помер від наслідків інфаркту у 1979 році, трохи не доживши до 50-ти. У Радянському Союзі, загалом, не цуралися зловтішатися з цього приводу: «Вот что происходит с теми, кто бросает социалистическую родину!».
Але як він ставився до Костенко, до України?.. Кузнєцов завжди з великою повагою ставився до Ліни, називав її «найбільш талановитою українською поетесою», а також включав Костенко в «сімку» найкращих, на його погляд, випускників Літінституту.
Показово також, що Анатолій Кузнєцов не боявся назвати Голодомор «актом геноциду», підкреслюючи при цьому, що голод був не лише в Україні, але й на Кубані. Що ще важливо, він прямо порівнював злочини сталінського і гітлерівського режимів, не знаходячи в них особливих відмінностей (це, як ми пам'ятаємо, – те, на чому зламався лібералізм Юнни Моріц). І він як людина, яка так сильно і страшно показала трагедію Голокосту, – як ніхто інший мав на це право. Він не бачив принципової різниці в обох режимах, лише знаходив у них різні боки розлюднення людини. У нацистів – поголовне, методичне винищування людей за якоюсь ознакою, наприклад, етнічною. Але і у комуністів була гідна відповідь на це: наприклад, людожерство, що стало явищем не одиничним, але звичайним – в умовах ГУЛАГу, в зоні Голодомору.
Батько Кузнєцова, комуніст, повертаючись з «фронту колективізації» на побивку до Києва, розповідав тещі і тестю про канібалізм в українському селі. Для чотирирічного Толі це стало взагалі першим у житті осмисленим спогадом. І, схоже, – надійною протиотрутою проти звикання-прилучення до тоталітаризму.
З іншого боку, можливо, навіть занадто сильною протиотрутою, яка отруїла його на все життя. Насправді, історія з Кузнєцовим трохи загадкова: чому він не міг більше писати? З іншого боку – бувають же і автори однієї великої книги. Тим більше такої, як «Бабий Яр». Вона з тих робіт, що випалюють людину зсередини. Біль. Нерви. Інфаркт. І неможливість відновитися після нього. Сумно, що ця однаково талановита і совісна людина померла так рано.
...А до Києва Кузнєцов повернувся. Якраз десять років тому. На рідній Куренівці відкрито пам'ятник, присвячений письменнику. Це цегляний кут стіни. На ній – указ німецьких окупантів про те, що усім євреям Києва потрібно зібратися з речами й цінностями. І фігура хлопчика, який це читає.
НАШІ ВТРАЧЕНІ КЛАСИКИ. УРОК МИНУЛОГО НА МАЙБУТНЄ
Так, сумно порівнювати долі чотирьох киян – випускників Літінституту. Лише двоє не піддалися імперській спокусі, не протиставили себе вороже до Україні. І лише одна пішла в українську літературу.
Тому мимоволі тягне пофантазувати у дусі альтернативної історії. От якби українське керівництво у 1917-му менше займалося теорією федералізації, а більше – практикою будівництва армії. От якби у 1918-му Українську державу не роздирали ліві і праві, а знайшли золоту середину, рятівний центр, який об'єднує всіх (як це було в Польщі, Литві, Латвії, Естонії). От якби у 1919-му було менше атаманщини, менше віри лівого популізму, а більше холоднокровного розрахунку у виборі союзника (яким тоді могла бути лише Антанта; ну чому в Польщі, Литві, Латвії, Естонії, які зуміли відстояти свою незалежність, це добре розуміли, а у нас – ні).
Ми сумуємо, і це зрозуміло, за нашим «розстріляним відродженням». Але якби в нас у 1920-1930 роках була Українська республіка, а не недо-Українська РСР, то народжені в цей час громадяни були б її патріотами – і її літераторами. Як це було, незалежно від етнічного походження, з тими, хто народився у другій Речі Посполитій.
При цьому виходить, що Юнна Моріц і Наум Коржавін – це теж наші втрати. Так! Вони могли бути діамантами української літератури, нарівні і поряд з Ліною Костенко. А стали – джерелом антиукраїнських висловлювань різного ступеня різкості.
Буде страшенно прикро й просто жахливо, якщо ми повторимо помилки тих років зараз. У цьому разі через десятиліття ми, наші діти і онуки, будуть знову сумувати за втраченими шансами, читаючи вірші наших рідкісних геніїв, таких, як Ліна Костенко:
І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
Олег Кудрін, Рига
