Віктор Гетьманчук, голова Ради директорів Канадсько-української фундації
Нам критично важливо розуміти, як було використано нашу допомогу
12.03.2024 12:35

Канадсько-українську фундацію (КУФ) було створено в 1995 році з метою “допомоги у розбудові демократичної держави”. Відтоді ця благодійна організація профінансувала сотні проєктів в Україні й допомогла мільйонам людей. З початком російського повномасштабного вторгнення КУФ суттєво наростила свою роботу, аби відповідати на потреби України, які враз зросли. Зокрема, у січні 2022 року Фундація разом з Конгресом українців Канади створила Український гуманітарний заклик – ініціативу, яка об’єднала фінансові й інтелектуальні ресурси, направлені на допомогу українцям. Тому вже в перші дні після початку вторгнення до України прибули перші гуманітарні вантажі з Канади. За два роки війни ця гуманітарна неприбуткова ініціатива передала до України різноманітної допомоги на понад 50 млн дол. США: тонни харчів, медикаменти, обладнання для ДСНС, хірургічні місії для лікування найскладніших травм обличчя і багато іншої важливої допомоги.

Укрінформ поговорив із головою Ради директорів Канадсько-української фундації Віктором Гетьманчуком, який минулого року отримав від генерал-губернатора Орден Канади “за тривалу відданість і лідерство в українській громаді й поза нею”. Він поділився своїми думками про сучасний волонтерський рух, інтерес до України, проблеми й здобутки Фундації, стосунки між різними поколіннями діаспори та багато іншого.

ПІСЛЯ ВТОРГНЕННЯ БЛАГОДІЙНІ ВНЕСКИ ЗРОСЛИ У ДЕСЯТКИ РАЗІВ

- Пане Вікторе, я хотів би почати розмову з того, якими є головні цілі та завдання Канадсько-української фундації і як на них вплинула війна?

- Після 2014 року ми провели стратегічну сесію й вирішили, що основний напрямок нашої роботи залишиться незмінним: чи є війна, чи її немає, але наша основна ціль – це розбудова в Україні демократичного суспільства. Фактично, війна змінила лише те, на які конкретно проєкти виділяються гроші. Важливо розуміти, що наша організація дивиться на 50 років уперед, не на 50 днів. Ми досі залишаємося вірними тому ж, що проголосили під час створення в 1995 році.

- Все ж, які зміни відбулися в організації після незаконної російської анексії Криму й подальшого повномасштабного вторгнення?

- Десять років тому, коли розпочалася окупація Криму, ми зібрали 1,7 млн дол. на допомогу. Наступні роки ми поволі зростали й стабільно збирали по 2-3 млн дол. на рік, які використовували на втілення різних проєктів. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, то пожертви злетіли до небес: до кінця року ми отримали близько 60 млн дол., хоча сподівалися лише подвоїти минулорічні показники! Прикметно, що в 2022 році пожертви нам приходили вже не лише від малих донорів, а й від інституційних, в тому числі федерального та провінційних урядів.

- Непогане таке “подвоєння” видалося…

- За ці гроші ми останні два роки втілювали наші проєкти, виділяючи в середньому по 2 млн дол. на місяць. Утім у нас залишилося лише близько 10 млн дол., тож темп витрачання довелося знизити, переглянувши всі наші програми. На жаль, тепер ми отримуємо щонайбільше 25% від обсягу пожертв 2022-го року. Тим не менше, протягом останніх двох років ми розпочали багато проєктів, і десятки з них досі втілюються.

НАМ ЗАКОНОМ ЗАБОРОНЕНО ПРАЦЮВАТИ З ІНОЗЕМНИМИ ВІЙСЬКАМИ

- Які ключові проєкти та ініціативи ви продовжуєте за цих умов?

- Ми продовжуємо медичні місії CUSAP (Canada Ukraine Surgical Aid Program), які започаткували у 2014 році та проводили у Київському військовому шпиталі. З 2022 року місія розгорнула роботу в польському госпіталі. Воєнна ситуація не дозволяє нам привозити велику кількість лікарів в Україну, тому було ухвалене рішення оперувати українських пацієнтів у Польщі. Цей проєкт унікальний, адже сфокусований на лікуванні українців – цивільних та ветеранів, які отримали важкі травми обличчя. Наші щелепно-лицьові хірурги та лікарі іншої спеціалізації не лише оперують самі, але ще в кожній місії навчають українських хірургів. Це дуже важливий компонент.

Ми також приділяємо значну увагу психологічному здоров’ю й підтримуємо програму, покликану допомогти 10 тис. дітей. Сподіваюся, її вдасться продовжити на наступний рік. Окрім цього, ми плануємо й надалі закуповувати медикаменти для українських лікарень та надавати людям, які постраждали від війни, продовольчі набори.

- Вам вдалося втілити масштабні проєкти, що потребують ефективної взаємодії з донорами. Як Фундація співпрацює з українською громадою в Канаді й чи залучає до своїх проєктів українців з інших країн?

- Наша фундація має багаторічні зв'язки з українськими організаціями в Україні, донорами та української громадою. Але війна змусила нас ще активніше шукати партнерів в Україні та інших країнах для втілення проєктів. Із фінансової точки зору нам легше працювати з канадськими організаціями, які мають мережу в Україні, приміром, Global Medic.

- Які проблеми найчастіше виникають у роботі з партнерами?

- Найбільша наша проблема пов’язана з банківською системою. Часто наші партнери хочуть отримувати американські долари, а не канадські, що призводить до значних втрат на курсовій різниці й комісіях. Так само далеко не всі партнери розуміють закони, за якими ми працюємо. Як офіційно зареєстрована у Канаді благодійна організація, ми не маємо права працювати з іноземними військами. Я отримую багато критики з цього приводу й закидів у “не патріотичності”, але реальність така, що ми можемо надавати лише гуманітарну допомогу, не військову.

АБСОЛЮТНА БІЛЬШІСТЬ НАШИХ ВОЛОНТЕРІВ ПОХОДЯТЬ НЕ З УКРАЇНИ

- Хто ваші основні благодійники? Це переважно канадські українці чи все ж люди, які не мають безпосередніх зв’язків із Україною?

- Наведу конкретний приклад: лише 12% волонтерів, які беруть участь у наших медичних місіях, мають українське коріння. Отже, нас підтримує усе канадське суспільство. Загалом у нашій базі близько 70 тисяч донорів, й далеко не всі з них походять з України. До 2022-го року більшість пожертв надходили від канадців українського походження, але повномасштабне вторгнення змінило світогляд людей, й ми отримали доступ до значно ширших мас.

- Чим пояснюється таке суттєве зменшення обсягу благодійних внесків: менше людей жертвує, чи зменшився середній розмір пожертви?

- Я маю доступ онлайн до щоденної статистики пожертв. Цими днями близько десяти людей перераховують нам кошти щодоби. Раніше ж переказів були сотні, ба навіть тисячі. Хоча середня сума за цей час принципово не змінилася, люди втомилися від щоденних прохань. До того ж у світі відбувається багато інших катастроф, Україна – не єдина гаряча точка на карті. Все ж КУФ має хорошу репутацію, тому ми сподіваємося на великих донорів, готових виділяти більше 300 дол. на місяць. У нас немає ресурсів, аби розпорошувати зусилля зі збору коштів. Утім, ми приймаємо будь-які пожертви, й за кожну щиро вдячні.

- Наскільки ефективну взаємодію налагоджено між Канадсько-українською фундацією та українською владою?

- Ми не надаємо українським державним відомствам жодної монетарної підтримки, допомагаючи натомість товарами й послугами. Щомісяця ми отримуємо від української влади перелік того, що їй потрібно, й намагаємося це роздобути. Наші найбільші партнери – Міністерство охорони здоров’я та Державна служба з надзвичайних ситуацій. З посольством України в Канаді ми теж активно співпрацюємо. Серед проблем я би відзначив звітність, яка дуже скупо надається українськими державними відомствами. Нам критично важливо розуміти, як було використано нашу допомогу, щоб відзвітуватися перед власними донорами й податковим агентством Канади. Тому звіти відіграють ключову роль у нормальній взаємодії з партнерами.

ЗА ДВА РОКИ ВІЙНИ ОХОЧИХ ВОЛОНТЕРІВ СТАЛО СУТТЄВО МЕНШЕ

- Чи помічаєте ви серед гуманітарних організацій втому від України та її постійних проблем?

- Існує об’єктивний показник – обсяг пожертв. Люди зберігають зацікавлення, але охоплення – не те, що раніше. Проблема є і в, так би мовити, живій силі. Наші волонтери в Канаді вже втомилися, й деякі програми будуть закриті не через брак коштів, а через відсутність рук. У нас тепер не завжди є люди, охочі, скажімо, зустрічати новоприбулих в аеропорту.

- Незабаром Канадсько-українська фундація відзначатиме своє 30-річчя. Цікаво дізнатися, як виникла Організація?

- Скажу чесно, що почати було досить важко. Як це часто буває, організація виникла буквально на кухні за бесідою кількох людей, які й виділили на її роботу перші гроші. З плином часу ми здобували репутацію, про нас дізналися більше людей. У той час канадці не дуже розуміли, які зміни відбуваються в Україні, тож ми почали відправляти на вибори спостерігачів, робити інші корисні речі. Відверто кажучи, не весь досвід був позитивним. У 2000-х наша організація виділила мільйон доларів на побудову в Києві дитячої лікарні, для якої врешті навіть не викопали котлован. Були й інші неприємні історії, однак ми продовжували стукати, й під час Майдану нарешті відкрили широко двері, суттєво наростивши кількість утілюваних проєктів.

- Цікаво, що з кухні ви спромоглися розвинути організацію до нинішнього масштабу. Які виклики виникають перед нею в сучасному світі?

- Відтоді суттєво зріс обсяг роботи. Наші директори досі працюють безоплатно, але ми тепер маємо кілька штатних співробітників і зараз наймаємо ще одного. Коли наш бюджет досяг мільйонів, ми усвідомили потребу працювати більш професійно. Я свідомий того, що згодом доведеться докладати більше зусиль до збору коштів, адже після завершення війни ми більше не будемо постійно на слуху.

РІЗНІ ПОКОЛІННЯ УКРАЇНСЬКИХ ІММІГРАНТІВ НЕ ЗАВЖДИ СПІЛКУЮТЬСЯ МІЖ СОБОЮ

- Яким ви вбачаєте майбутнє КУФ?

- До 30-річчя ми проведемо стратегічне планування й вирішимо, що робити далі. Вірогідно, нам доведеться зосередитися на підтримці тих українців, які під час війни втратили кінцівки. Наразі їх кількість достеменно невідома, але точно йдеться про десятки тисяч людей. Незрозуміло також, як ними опікуватиметься Українська держава. Ми розглянемо довготерміновий план, вірогідно, змінивши свої підходи до організації.

- Ви були свідком формування Світового конгресу українців у 1967 році й на власні очі бачили, як відтоді змінилася українська громада. На вашу думку, яке майбутнє чекає на світове українство?

- Я дійсно був делегатом на першому з’їзді Світового конгресу українців, представляючи одну із канадських організацій. Відтоді світ змінився кардинально, але я не певен, що українська діаспора належно адаптувалася до цих змін. Всупереч спільному ворогу, у громаді  є певні тертя стосовно представництва у СКУ. Якщо дійсно у світі нараховується 65 млн українців, то кожен з них міг би давати по одному долару на рік, й ми миттєво закривали б усі потреби. Але так не відбувається. Як на мене, проводу громади слід змінити підхід до того, хто саме є членом діаспори. Це особливо яскраво проявилося зараз, із виїздом за кордон українських біженців. Нещодавно я був на українському заході, на якому знав усього кількох людей. Раніше я був знайомий із щонайменше половиною запрошених. З’явилося багато нових людей, яких треба залучати до наших організацій, натомість різні покоління не дуже спілкуються між собою, й новоприбулі не відчувають себе частиною світового українства.

- Чи вдалося вам зберегти якісь артефакти тих історичних подій?

- Так, кілька років тому в “Мистецькому арсеналі” в Києві проходила виставка, присвячена Світовому конгресу українців. Для неї я надав увесь свій архів, який збирав з 1967-го року. Я надіслав усі вирізки, всі документи, бо єдиної бази СКУ не існує. Час невпинний: делегатів того першого з’їзду залишилося чоловік п’ять…

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА МАЄ БІЛЬШЕ ДОПОМАГАТИ НОВОПРИБУЛИМ

- Як ви оцінюєте ставлення до українських біженців у Канаді?

- Я сам – воєнний біженець, який приїхав до Канади у 1955 році. До того ми з родиною мешкали у Великій Британії сім років, але не прижилися там. Наші знайомі у Канаді погодилися нас спонсорувати, тож ми перетнули океан, коли мені було 11 років. Як і нинішнім біженцям, нам довелося самим оплатити дорогу, й ступивши на канадську землю, ми мали в залишку всього 800 доларів. Тому я добре розумію, що доводиться долати сучасними біженцям, які опиняються сам-на-сам у чужій країні. Тому нам, українській громаді, слід активізувати зусилля у цьому напрямі. Щойно українець сходить з літака, він повинен в аеропорту зустріти свого співвітчизника, який допомагатиме йому. Необхідний ланцюжок людей, які вестимуть новоприбулих.

- А яку допомогу можуть надавати самі новоприбулі, аби, так би мовити, повернути громаді “борг”?

- Не думаю, що перші два роки після переїзду їм слід засмучуватися через неспроможність підтримати Україну. Як на мене, протягом першого часу слід перейматися перш за все за себе й власну родину. Коли ж вдається знайти пристойну роботу, помешкання, облаштувати побут, то настає час подумати й про Україну. Я знаю людей, які користувалися послугами благодійних організацій, що безоплатно надають продукти харчування, а згодом самі почали волонтерити у них. Таким є життєвий цикл: нові мігранти мають заміняти старших, які їм допомагали освоїтися. Утім поки ми чомусь не знаходимо із ними спільну мову, а треба б сісти на кухні за кавою й поговорити відверто.

- На кінець розмови хочу поставити одне філософське запитання. Активні члени української громади переважно мають подвійну ідентичність: з одного боку, вони горді канадці, а з іншого – патріотичні українці. Як вам вдається вести подвійне життя: розумом бути в Канаді, а серцем – в Україні?

- Ті, хто приїхав до Канади до Другої світової війни, стали на 85% канадцями. Вони знають про існування України, люблять вареники, можливо, ходять до української церкви. Вони вчилися у канадських школах, служили у канадському війську тощо. Однак політично організувала українців у Канаді повоєнна еміграція. Ми почали говорити про Голодомор, започаткували суботні школи й сформували діаспорну концепцію України. Тепер же масово приїздять люди нового покоління, які мають власне бачення. Тому я й вважаю, що зараз – перехідний час. Ми, старше покоління, мусимо бути готовими, що після нас буде зміна, і я не знаю, яка саме. Сподіваюся, закладена нами основа витримає перехід.

- Дякую за вашу роботу. Це – титанічна праця, аби кожного дня перейматися, допомагати й піклуватися. Важко уявити, скільком людям за своє життя ви допомогли, мова йде про сотні, може навіть тисячі…

- Ой, я вже давно не рахую, але продовжую працювати.

Максим Наливайко, Торонто

Фото: Канадсько-українська фундація

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-