Як вирішити проблеми Донбасу і Криму: читаємо про це у виборчих програмах
Питання війни, миру та повернення окупованих територій – серед найважливіших для українців та їх майбутнього. Тож можна було очікувати, що претенденти на президентство приділять їм чимало уваги і, прагнучи бути «на одній хвилі» з виборцями, прислухаються до запиту суспільства. Відтак їх програми є свого роду «репрезентативним опитуванням» 44 громадян України, які прагнуть очолити країну.
Майже всі вони шлях до миру і перемоги вбачають у комплексному вирішенні великого кола проблем, навіть таких, які, на перший погляд, є далекими від військових або дипломатичних зусиль. Водночас кандидати відчутно розшарувалися за тим, скільки уваги в програмах приділили темі Донбасу та Криму. За ступенем пріоритетності для кандидата цієї теми (а також пов’язаних з нею тем) ми поділили програми на п’ять груп.
Ступінь пріоритетності «нульовий»: хоч як дивно, є і такий
У Володимира Бондаря серед 10 розділів програми хіба що два речення про «вступ до військово-політичних блоків лише через референдум» та «соціальних гарантій для воїнів АТО” хоч якось стосуються питань війни.
У Володимира Петрова теж ні звуку ні про Крим, ні про Донбас, ні про війну. Щоправда і сама програма найкоротша з усіх – на сторінку замість дозволених п’яти-шести. Утім, питання територіальної цілісності України не забуте і звучить досить несподівано: «через дипломатичні, політичні та інші дії повернення Україні споконвічних територій, які зараз належать Польщі, Білорусії, Росії, Румунії, Угорщині». Дивно, що Центрвиборчком не побачив у цих «територіальних претензіях» нічого протизаконного, коли реєстрував програму. Чи сам Петров комусь сильно потрібний у кандидатському списку?
Ступінь пріоритетності «низький»: не забули, але й не заглибилися
У «низькій» групі зібралися ті, хто проблематиці війни, безпеки та повернення територій, приділив 5-10 відсотків програми. До того ж тут часто уникають самих слів «війна», «Крим», «Донбас». Хтось береже біг-бордну лаконічність (Дмитро Гнап, Сергій Каплін, Ігор Шевченко), хтось зосереджений на інших питаннях (Геннадій Балашов, Аркадій Корнацький), хтось намагався не видати, що думає насправді. Євгеній Мураєв, скажімо, пропонуючи шлях до миру через прямі переговори, позаблоковий статус та «відновлення порушеного політичного балансу між західними регіонами і Південним Сходом», не втримався і зацитував радянський мем: «Перемога буде за нами» - ну хоч виказав, хто тут «наші».
Олександр Вілкул обіцяє зупинити війну за 100 днів, ввівши на Донбас «миротворчий контингент дружніх країн і нейтральних держав (Білорусь, Казахстан, Азербайджан, Фінляндія, Швеція, Австрія)», а також створивши професійну армію з новітньою технікою, яку водночас треба «заборонити застосовувати всередині країни» (А де ж тоді? Виключно на території інших держав?). І ні звуку про Крим – забув чи вже «списав», напевне, пояснюватиме усно.
Так само у Юрія Бойка: «прямі переговори з усіма сторонами», «встановлення миру на Донбасі». Але при цьому чотири літери «Крим» у 5-сторінкову програму так і не вмістилися.
А ось і «нєжданчик» від реальних, за версією соціологів, претендентів. Щоб не сполохати жодне крило електорату, обійшлися без слів «Донбас» та «Крим» Олег Ляшко і Володимир Зеленський. Один виклав свої наміри гарячково, войовничо (ядерний статус, перемога, кредитне ярмо, національні інтереси), другий лагідно, вкрадливо (салюти лише на весіллях, армія – школа лідерства, всенародний референдум), а вийшло однаково – і вашим, і «нашим».
У цій же групі перебуває й Олександр Мороз із «нейтральним статусом» для України в цілому та «особливим статусом» для всіх її регіонів зокрема, а також з миром у дусі кота Леопольда.
Сюди ж віднесемо ефектні «тріади» про армію, економіку і про дипломатію (або деолігархізацію, або воєнний стан). Тези Олександра Ващенка, Юрія Дерев’янка, Дмитра Добродомова, Руслана Ригованова, Віталія Скоцика щодо війни, безпеки та повернення територій цілком слушні, але надто лаконічні й фрагментарні.
Ступінь пріоритетності «середній»: питання війни та миру - одне з-поміж багатьох
Цю групу утворили кандидати, у програмах яких є по 5-10 збалансованих різнобічних ідей щодо шляхів вирішення проблеми, часто виділених в окремий розділ (Роман Безсмертний, Інна Богословська, Микола Габер, Василь Журавльов) або у розділ спільний із принципами зовнішньої політики (Сергій Тарута, Юрій Тимошенко).
Інколи найперше, з чого кандидат починає своє звернення до виборців – це слово про агресію на сході та територіальну цілісність (Олександр Данилюк, Валентин Наливайченко).
Деякі вбачають шлях до миру в усуненні причин, що сприяли виникненню війни: викорінювати зраду та запроваджувати патріотичну освіту (Олександр Шевченко), розширювати повноваження регіонів (Олександр Соловйов).
Анатолій Гриценко та Роман Безсмертний бачать можливість обернути лихо на користь, коли потреби оборони та армії послужать поштовхом до економічного й технологічного прориву.
Проблеми війни та миру постають нерозривно поєднаними з міркуваннями про подальшу модель національної безпеки, про військово-політичні союзи, звільнення заручників, соцзабезпечення військових і ветеранів, резервну армію та право на володіння зброєю, про чвари політиків, «п’яту колону», необхідність діалогу, залучення інвестицій та просування українського експорту.
Ступінь пріоритетності «високий»: питання війни та миру - одне з головних
Підходи ті самі, що й у попередній групі, але тут видно, що разом з кандидатами над програмами працювали експерти: темі присвячені окремі розділи, вони аналітично фахові. І місце для них вибране почесне – часто з перших слів преамбули та майже завжди у першій трійці пріоритетів.
Дарма було б іншого чекати від чинного Президента Петра Порошенка, екс-двічі-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, мера великого міста Андрія Садового чи екс-голови спецслужби Ігоря Смешка.
Показали свій досвід наукового підходу Ольга Богомолець та Андрій Новак, додала авторський публіцистичний вступ до структурованої праці аналітиків Юлія Литвиненко.
У Юрія Кармазіна, Іллі Киви, Віталія Купрія, Віктора Кривенка, Романа Насірова та Сергія Носенка відповідним розділам («Війна, армія та безпека», «Стратегія досягнення миру», «Перемога у війні», «Відновлення територіальної цілісності та суверенітету») теж приділено багато уваги. У них акцентовані, на додачу до вже зазначених, і такі питання як модернізація РНБО, створення кібервійськ, права кримських татар, спеціальна економічна зона на звільненому Донбасі, відновлення наукомісткої промисловості, кооперація Збройних сил із закладами освіти, системи захисту кордону та створення умов для молоді.
Ступінь «найвищий» - все для фронту
Питання оборони, безпеки, територіальної цілісності, самого існування Держави Україна є виразно головними в двох програмах: Сергія Кривоноса та Руслана Кошулинського.
Більше третини тексту їх програм безпосередньо присвячені ідеям та намірам з питань геополітичної стратегії, забезпечення армії, миру на українських умовах. Та й усі решта розділів, як-то про мову і культуру, демографію, освіту, продовольчий кошик, комунальні тарифи, енергонезалежність, судову реформу, очищення влади, як наголошено, є важливими складовими для перемоги. "Ця війна ведеться не лише на полі бою, а й по всіх напрямках й по всіх фронтах. Бо успішність України є ключовою складовою перемоги у цій війні" - зазначено у Сергія Кривоноса.
Додатково: у який спосіб кандидати у Президенти воліють досягнути своїх заявлених цілей?
Згадка про «миротворців» є в шістьох програмах (Богословська, Богомолець, Вілкул, Кива, Кривенко, Тарута). У Порошенка зазначена «міжнародна місія ООН» - це точніше і обережніше, адже місія ООН, крім миротворчої може бути і поліцейською, і наглядовою, і цивільною. Таке ж формулювання вжив і Дерев’янко.
Слово «переговори» придалося Бойку, Морозу, Мураєву, Литвиненко і Соловйову. «Жодних перемовин про здачу національних інтересів і територій» зафіксував у програмі Зеленський. «Переговорний процес» у Будапештському форматі пропонують Габер, Богомолець, Юлія Тимошенко. Висувати вимоги до підписантів Будапештського меморандуму хочуть Кива, Купрій, Зеленський, Ляшко і Носенко. Покладаються на них як на союзників Смешко і Кошулинський.
Позаблоковий статус акцентують Мураєв і Тарута. Слово "НАТО" всі разом узяті кандидати вжили 22 рази у контекстах "стандарти, членство, вступ, співпраця".
Поодинокими є вимоги блокади окупованих територій (Кошулинський, Кривонос) та припинення транспортного сполучення із Росією як країною-агресором (Юрій Тимошенко).
Зауважимо, що ніхто з кандидатів не включив до обіцянок так званий «хорватський сценарій» - рішучий несподіваний удар у слушний момент, коли сильний раніше ворог послаб. Саме так було в 1995 році, коли хорватська армія впродовж 84 годин повернула території, ліквідувавши тамтешнє «ОРДЛО» після чотирьох років його існування.
Ніхто з претендентів на найвищу посаду в Україні нині не робить акцент на суто воєнній перемозі. Абсолютна більшість кандидатів вбачають розумний і реалістичний шлях у тому, щоб комплексно розв’язувати проблеми, які стоять перед Україною. Хід думок зрозумілий: без сильної економіки – не буде сильної армії, без подолання корупції – буде внутрішня слабкість перед зовнішніми загрозами. Без високого рівня життя, вільного бізнесу, повсякденної безпеки – не буде країна привабливою для кримчан і донбасців, для мирної реінтеграції повернутих територій.
Олександр Волинський, Київ
