Коли буде мир? Коли останній російський солдат і танк вийдуть із Донбасу й Криму
Пирятин–Лубни–Решетилівка–Полтава. Дуже різні аудиторії. Різний емоційний градус дискусії. Чи є критика влади? Звичайно, й ми з Вадимом Свириденком точно не в рожевих окулярах дивимося на світ. Але – в усіх аудиторіях є й чітке розуміння, що таке так звана опозиція, яка 5 років критикувала, говорила, замість у найстрашніші часи підставити плече Україні й разом працювати на країну, а не проти.
Ми дискутували про економіку, тарифи, борги, які має сплачувати держава за бездумні розтринькані запозичення попередніх урядів, кадрову політику, мінські угоди, звільнення Донбасу, монетизацію субсидій, зарплати і пенсії, відновлену армію, безвіз і угоду про асоціацію, чи можна відродити село без ринку землі, про підтримку ІТ-сектора, й головне – про мир.
«То коли ж буде мир?» – обов‘язково запитував хтось із зали. Літня пані Люба в Лубнах кричала це з першого ряду кінотеатру, пан Микола питав про це в Пирятині, й чудові інтелігентні викладачі аграрного ліцею в Решетилівці, які зі сльозами розповіли про своїх загиблих на війні випускників.
«Україна не веде війну. Жодного українського солдата немає в Ростові чи Ставрополі. Мир буде тоді, коли останній російський солдат і танк вийдуть із Донбасу й Криму» – така моя відповідь. Й як би ми не сперечалися з усіх інших тем, я звертаюся до цих різних аудиторій з одним запитанням: «Ви згодні на мир через капітуляцію?»
«Ні!!!!!» – лунає з залу, і жодної піднятої руки. Й так українці все більше усвідомлюють, що 31 березня ми обиратимемо не просто Президента, а Верховного Головнокомандуючого і головного дипломата країни.
Тому я в команді Порошенка, нам є про що звітувати, ми готові чесно говорити й про помилки і виправляти їх. Й ми – єдина команда, якій є про що звітувати. Яка також визнає певні помилки й має мужність вибачитися. Це також майже нереально для української політики.
А ще – в Решетилівському аграрному ліцеї ми говоримо про необхідність негайно приділити особливу увагу підтримці ПТУ і навчання робочих професій. Бо втратимо цілий освітній напрямок й самі робочі професії. Це тепер моє домашнє завдання – планую обговорити з профільним міністром і комітетом, як нам підтримати профтехучилища на рівні уряду й парламенту.
А в Полтаві мене запросили на сторіччя, яке святкуватиме в 2020 році українська медична стоматологічна Академія! Обов‘язково приїду – з подарунками, українською бібліотекою і київським тортом.
Й особливі враження – від Полтавської обласної клінічної лікарні ім. Скліфосовського, ми відвідали нововідремонтоване відділення нейрохірургії. Кардіохірурги з неприхованою гордістю розповідали, що вдвічі збільшили кількість операцій, в тому числі завдяки реформі закупівель ліків. Реформа медицини починає працювати, її вже відчули лікарі первинної ланки (сімейна медицина), й зараз дуже важливо – підняти зарплати лікарям другої-третьої ланки, профільним спеціалістам, еліті нашої медицини.
Й у всіх аудиторіях у кінці зустрічі звучало: «Володимирівно, ви там того, построже з ними!»
Де – там?» – сміюся.
«Та, і в Мінську, і в парламенті!» – відповідають. Отакі вони, полтавчани, пирятинці, жителі Лубен і Решетилівки. Мають бути порядок, дисципліна, перемога і Україна, отак!
Р.S. Увечері ми замовили в ресторані полтавських галушок, хоч це страшно врєдно і київські фіфи таке о восьмій вечора не їдять. А ми їли. Я все обіцяла приїхати в Полтаву до звільненого політв‘язня Кремля Юрія Солошенка, й так соромно, що не встигла... Пане Юрію, дорогий, ви були абсолютно праві: полтавські галушки – бомбезні.
Ірина Геращенко
(Більше фото з цієї теми)
FB
реклама