Від декомунізації до деколонізації: в Україні почалась нова хвиля перейменувань
Як і попередня подібна хвиля, ця теж відбувається не гладко – спротив керівників та самих громад змінам навіть у такій важливій сфері, як національна історична пам’ять, буває значним, і емоційна напруга теж зростає. Але пригальмувати вже не вийде. У деталях появи нових топонімів та особливостях процесу перейменувань розбираємось далі.
Нові назви населені пункти мають отримати відповідно до вимог Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», що набрав чинності у липні 2023 року. Комітет ВР з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Верховної Ради 20 березня ухвалив рішення перейменувати ці населені пункти. Одним із найгучніших, напевно, стало перейменування Червонограда у Львівській області на Шептицький. Місцева громада застосувала той самий, як і у багатьох попередніх випадках, спосіб: ігнорувати чи «забути» про свій обов’язок, і не запропонувала остаточний варіант назви міста. Тож, замість громади, назву обрала відповідна комісія, яка саме в таких випадках і пропонує комітету свої варіанти. Так включився своєрідний антисаботажний механізм дії нового Закону.
Пояснює Володимир В’ятрович, народний депутат та ініціатор і співавтор декомунізаційного закону: «Це – лише початок нової хвилі. Це вже не декомунізація, це вже наступний крок – деколонізація. Підготовка рішень схожа, очевидно, до того, що відбувалося під час декомунізації.
Є відповідальна сторона – експертна комісія при Українському інституті національної пам'яті, є консультації з громадськістю. У більшості випадків є спроба врахувати думку громадськості – за єдиним винятком, коли громадськість наполягає на тому, щоб перейменування не було взагалі. Це і є ситуація з Червоноградом, де, на жаль, громадськість вирішила не обирати нову назву. Мені здається, що підстав не довіряти висновкам УІНП немає. Вважаю, що комісія, яка працює, є фаховою. Комітет ВР, який орієнтується на пропозиції цієї комісії, теж працює якісно. Ми вже в залі ВР, коли ці рішення надійдуть, будемо голосувати».
Антон Дробович, голова Інституту національної пам’яті, пояснює деталі і механізми, за якими діють всі сторони процесу: «Є спеціальна комісія при Інституті, яка досліджує топоніми. Частина з цього списку була включена за запитом органів місцевого самоврядування, частина -за запитом урядових структур. Ми проаналізували назви населених пунктів України і першими «стали в чергу» ті з них, які мали відношення до імперських чиновників, представників політичного керівництва Російської імперії або пов’язані з особами, які здійснювали репресії проти різних народів імперії.
Взагалі запустив цю хвилю закон («Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який називають законом про деколонізацію, – ред.). Він визначив терміни та установи. Інститут національної пам'яті і Національна комісія зі стандартів української мови зобов’язані проаналізувати, надати списки та пропозиції.
Власне, ми це і зробили. Звісно, ми будемо й надалі продовжувати це робити».
Як, хто і чому чинить спротив і досягає свого часом
Насправді історія з перейменуваннями складна. Вона потребує детальної дослідницької роботи і найважливіше – комунікації з громадами. Людська і суспільна психіка мають спільні риси у роботі із новими викликами. Це така собі амбівалентність, гойдалки, які запускаються одночасно – бажання переінакшення і небажання змінюватись. Розуміння потреби у новому і одночасно – острах через невідоме, незвичне. Саме у такому протистоянні працює психологічний алгоритм, який треба враховувати. Нове викликає, як правило, спротив. І, відповідно, сплеск емоцій. Як зазначають фахівці, готовність до змін – це всього лише навичка, яку варто вміти «прокачати» та підтримувати все життя. На жаль, до цього ані радянська шкільна освіта, ані навіть сучасна не готують. Саме тому в особливо делікатній сфері перейменувань робота просувається надзвичайно важко.
Як зазначає пан Дробович: «Інколи населений пункт має абсолютно нейтральну назву. Наприклад, Андріївка була на Львівщині. Аналіз походження цього топоніма показує, що він названий на честь якогось комсомольського діяча, який брав участь у боротьбі з УПА. Але люди кажуть, що ця назва пов’язана із Андрієм Первозванним”. (Довідка: село Андріївка на Львівщині було декомунізоване 2016 року і перейменовано на Мармузовичі. Невдоволена перейменуванням громада села домоглась повернути назву Андріївка. Рішенням ВР за 2021 рік село має стару-нову назву Андріївка, – ред.)
Кількість населених пунктів, які підлягатимуть перейменуванню вже у новій, деколонізаційній хвилі, поки що невідома, адже фахівці з історії, топоніміки та лінгвісти вивчають походження назв по всій Україні та визначають відповідність їх нормам українського правопису.
Народний депутат Віталій Безгін також нагадує: «Закон запускає два паралельні процеси – зміна імперських назв та приведення назв до стандартів української мови. Коли говоримо про стандарти державної мови, то з дотриманням усіх процедур у Нацкомісії є пів року на роботу над списками топонімів, які варто перейменувати. Тобто вони будуть готові десь наприкінці 2024 року. Після отримання місцевими органами списків надається ще рік для реалізації приписів».
Процес запущено і вже маємо «гучний» приклад міста Бровари, який, за висновками Комісії зі стандартів, має відповідати нормам української мови та історичної традиції – Броварі. Як зазначає мовознавець Олександр Авраменко: «До 1919 року це місто називалося Броварі. Це українська назва, а потім у радянські часи змінили закінчення на «и», щоб звучало, як у російській мові. Тому справедливо повернути українську назву». Однак, поки що чути доволі гучні протести мера міста, а жартівливі обігрування нової форми мають ефект звикання і знецінення водночас.
За словами Антона Дробовича, список для перейменувань може «потягти» на кілька сотень пунктів. Також є ще одна важлива деталь: «Окрім цього списку, є й ще один – окремо населені пункти по Криму. Ми працювали з Меджлісом кримськотатарського народу і разом виклали історичні топоніми півострова з урахуванням подолання імперської колоніальної політики», – зазначає очільник УІНП.
А що, коли з перейменуванням помилилися?
Один із авторів закону Віталій Безгін в інтерв’ю пояснював принципову відмінність декомунізації та деколонізації в контексті перейменуваннями так: «Як на мене, ключова проблема декомунізації полягала в тому, що топоніміка нав’язувалася згори. Протягом каденції цього скликання парламенту вже накопичилась купа подань, коли місцева влада звертається з бажанням змінити назву, яка з’явилася внаслідок декомунізації. Найбільш яскравий приклад – коли в Черкаській області селище Вікторівка в рамках декомунізації перейменували в Поминник. Напевно, не дивно, що місцеві мешканці не хочуть з такою назвою миритися.
За новим же законом остаточне рішення щодо назви буде ухвалювати сама місцева громада, яка раніше жодним чином не впливала на цей процес. Тобто державний орган затверджує перелік того, що має бути перейменовано, надає рекомендацію, що назву треба привести у відповідність із законом в певні терміни, але не нав’язує рішення сам».
З таким поясненням погоджується і Антон Дробович: «Досвід першої хвилі декомунізації був врахований. По-перше, алгоритм роботи: як, по яких реєстрах перевіряти населені пункти, з ким працювати. Уже на момент запуску другого законодавства про подолання імперської спадщини були вже створені відповідні комісії, експертні групи.
Розробляючи закон, ми розуміли, що ми не можемо все охопити. Наприклад, Інституту бракувало експертів по ХІХ століттю, XVIII століттю, по деяких історичних періодах від княжої доби до, грубо кажучи, ХХ століття. Тому була створена експертна група при Інституті. Вона була передбачена законом, і фактично найскладніші питання вона й аналізує. У Києві, окрім того, є топонімічна комісія, є експертна група, яка консультує органи місцевого самоврядування. Київ вже провів сотні перейменувань вулиць. А ще в столиці діє інструмент цифрової демократії – «Київ цифровий». Ця інфраструктура вже була створена і налаштована завдяки попередньому, «декомунізаційному» закону».
Що таке «тихий» саботаж
За радянського періоду, коли відбувались безперервні хвилі перейменувань, невдоволених голосів, звісно, не було чутно. Всі розуміли, що незгода може коштувати свободи і навіть життя. Тож система й не питала в людей, чи хочуть вони жити у Кіровограді, приміром. Сьогодні все навпаки – зміни заохочують знизу. Але потім не завжди на них готові йти… Неприйняття певних назв і небажання змін набирає особливо вишуканих форм саботажу. З цим зіштовхнулись і Володимир В’ятрович, і нині Антон Дробович.
«Не можна займати пасивну позицію. Коли органам місцевого самоврядування кажуть, що є питання з назвою, треба зібратись, подискутувати і обрати назву, бо нинішня – підпадає під заборону закону. Орган місцевого самоврядування за нагадування місцевих чиновників відповідає, мовляв, ми щось придумаємо. А далі – починається «тихий» саботаж: відсиджуються у такому собі психологічному «сховищі» і, коли приходить час, рішення не приймають, а відтак – втрачають право на вибір назви.
У такому разі включається наступний рівень прийняття рішень: парламент за поданням органів самоврядування, військових адміністрацій та за рекомендаціями Інституту національної пам’яті перейменовує населені пункти і райони відповідно до вимог закону».
Як зазначають співрозмовники – часто громади потім шкодують через свою пасивність. Але ж насправді кожен орган місцевого самоврядування має час для того, щоб самостійно прийняти рішення і напрацювати варіанти.
Згадуючи першу чергу перейменувань, Володимир В’ятрович звертає увагу ще на один нюанс: «Якщо йдеться про менші населені пункти, наприклад, села, то з назвами тут гірше, бо тут надто багато повторів: різного роду Калинівки, Горобинівки, Веселі… Тобто, є назви, які не несуть жодного ані історичного, ані іншого смислового навантаження, але це рішення було позицією місцевої громади, тому, в принципі, їй надавався пріоритет».
«Коли люди не користуються своїм правом, тоді й буває це неприйняття. Рецепт один – посилювати рівень правової свідомості на місцях, шукати прийнятні рішення і не покладатися на «перечекаємо». Стратегія «якось воно буде» – найгірша з можливих», – стверджує Антон Дробович.
Інститут Нацпам’яті готовий консультувати громади. І якщо громада готова цим скористатися – це прекрасно. «Ми пояснюємо людям – не сидіть, не чекайте, керуйте своєю громадою, обирайте свою позицію», – додає пан Дробович.
Синдром Горішніх Плавнів
З першої хвилі перейменувань, а це, нагадаю, 2015 рік, минуло вже 9 років. Чимало назв прижилося настільки, що важко вже й згадати попередні. Які населені пункти є прикладами успішного перейменування?
Для Антона Дробовича це – Бахмут. «Він вже не тільки став частиною загального словника, навіть російські окупанти постійно використовують цю назву. Вона стала частиною масової культури. Пісні створюються, візуальні образи тощо. Це один з таких найяскравіших образів. Так само місто Дніпро. Ніхто вже не каже Дніпропетровськ. Воно більш коротке, ясне, всім зрозуміле».
Для Володимира В’ятровича це селище Нью-Йорк на Донеччині: «Теж така була дражлива назва, яка не всіма сприймалася. Але зараз, під час війни, особливо під обстрілами, вона набула іншого, доволі символічного звучання. (У лютому 2021 року Верховна Рада України ухвалила постанову про перейменування селища Новгородське Донецької області в Нью-Йорк, яке носив цей населений пункт до 1961 року – ред.) Інша, найбільш відома дражлива назва – це Горішні Плавні (колишній Комсомольськ, – ред.) Вона звучить нині як щось таке, чим хочеться пишатись».
Ефект Горішніх Плавнів став показовим, маркером найзапекліших емоційних протистоянь. Спротив громади, яка не хотіла прощатись із комсомольським минулим, досі пам’ятають в Україні. Але от парадокс: яку назву до нинішньої носило місто – випадкові співрозмовники на вулиці пригадати не змогли...
Антон Дробович узагальнює: «Якщо назва вдала, то з часом люди звикають, рана гоїться. Звісно, краще до такого не доводити, бо це нездорова історія з точки зору демократії».
Володимир В’ятрович опонує: «Якщо йдеться про молодше та середнє покоління, то нова назва сприймається із задоволенням. Із старшими людьми дещо важче. Але я думаю, що це питання знову-таки часу. Має бути більше політичної відповідальності тих, хто пропонує нові назви, а люди спокійно будуть з ними жити».
Тенденції, які спостерігаємо нині, не дають підстав говорити, що процес деколонізації пройде безболісно. Навіть більше – кажуть і про те, що народні депутати не хочуть провокувати емоційні дискусії та пригальмовують процес реєстрації постанови з новими пропозиціями. З такими прогнозами погоджується і Антон Дробович: «Я б не був упевненим, що обійдеться без сварок. Я пам'ятаю, дуже гостре обговорення, наприклад, Олександрії. У результаті експерти, дослідивши, не знайшли там якихось імперських конотацій (значень, сенсів). Але громада Олександрії навіть на етапі підготовки рішення сильно «емоціонувала».
Емоцій взагалі дуже багато. Чому з імперськими наративами складніше? Бо вони глибше укорінені. Інколи йдеться про не одне століття».
Попри складні емоції та навіть опір, процес деколонізації принципово важливий сьогодні. Адже мапи із нанесеними на них нашими, українськими, національними топонімами – це реальна картина українського світу, який точно не під силу відняти росіянам. Тож сили і єдності назвати міста та села своїми іменами у нас має вистачити.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото Укрінформу.
