Стольне місто Старобільськ
Міста Донбасу нудні, незалежно від розмірів і чисельності населення. Якщо якомусь із них вдавалося піднятися (наприклад, колись Донецьку) - вони свою перевагу чомусь обов'язково втілювали в монументальні форми. Від того пересічному мешканцеві краю робилося ще сумніше. І тільки Старобільськ вигідно відрізняється від сусідів. Хоча, по правді, вугільно-металургійним Донбасом тут майже не пахне.
БОЙОВИЙ 2014-Й РІК…
– Низький уклін Старобільщині за 2014-й рік. Коли настав переломний момент, вона стала базою формування батальйону «Айдар». Старобільська самооборона, десь дві сотні чоловіків, які збирали зброю по хатах…
Валентин Ткалич для Старобільська – біженець нетиповий. Тобто він утік сюди з Луганська, але усього на день. Та й не затримався, хоча має тут власне житло, бо народився саме у цьому місті.
– Якщо мова зайшла за 14-й рік, розкажи, як ти з Луганська тікав.
– Це було 15-те травня. Я – голова окружної виборчої комісії 105-го виборчого округу. Вони тоді вже розгромили Жовтневу виборчу комісію (у Жовтневому районі Луганська – авт.) і, натхненні таким успіхом, поїхали до мене, в Артемівський район. Мене друзі попередили, сказали, що це вже серйозно. Я забрав документи, печатку, заїхав додому, узяв якісь речі, витягнув sim-ку з мобільного і сховався в Камброді у друга. А зранку прийшов на зупинку таксі біля парку Першого травня. Там паркувались перевізники-старобільчани.
Кажу водієві: «Давайте, я заплачу за чотирьох пасажирів, а ви на блокпосту скажете, що ми родичі, їдемо на поховання». Чолов’яга, видно, дуже хвилювався, вчепився в кермо… Його знали на блокпостах, кивали; нас ніхто не перевіряв, але коли ми проїхали останній окупований населений пункт – Дєнєжніково – і побачили наші вкопані в землю БМП, він витер піт із чола й каже: «Ну, такої поїздки в мене ще не було».
Приїхавши в Старобільськ, я залишив речі у друга й подався у Половинкино. Це було 16-те число. Так я потрапив до батальйону «Айдар». А перший бій у нас уже був 25 травня…
Наслідки того бою, що стався саме в день президентських виборів, показували по телебаченню. Зокрема одного московського попа, який, забувши про заповіді Христа, взяв до рук зброю і пішов убивати українців заради «русского мира». Але потрапив у полон. Дуже колоритно виглядав «батюшка», але не це головне. З’ясувалось, що ту московську чуму можна зупинити. Після того бою вона більше не розповзалась Луганщиною, ба навіть зіщулилась до лінії Дінця, і навіть трохи далі на південь…
Про Ткалича я писав доволі багато, одного разу навіть робив із ним інтерв’ю. Тому тут – коротко. Багаторічний керівник обласного «Руху», потім УНП. З «Айдару» його переманив до батальйону «Луганськ-1» тодішній очільник луганської міліції Анатолій Науменко. Я так і не зрозумів, ким він був у батальйоні – замполітом чи прес-офіцером. Байдуже. Головне, що завдяки цьому він багато разів допомагав мені виїхати на «нулівку». Тепер от знову очолив окружну виборчу комісію. У Сєверодонецьку, правда, але про корені не забуває.
– У Старобільську жив Гаршин (письменник — ред.); залишився його будинок, є земля, що йому належала. Як їхати на Сватове, праворуч є колодязь – «журавель». Там земля його була. До речі, саме там жаба-мандрівниця з відомої його казки завершила свій політ. А ще мене вразила повість «Ведмеді». У ті часи в Старобільську проходили чотири ярмарки, відомі не весь край. Приїздили з багатьох країв імперії, купували збіжжя, мед, коней, яких приводили з сусідньої Біловодщини… На ярмарках – цигани з ведмедями, і один з ведмедів утік. Утік у Підгорівку – село поруч із Старобільськом, на правому березі Айдару. Але й там його наздогнали…
ПОВІТОВЕ МІСТО S.
До відомих подій 1917 року це було типове повітове місто з потужним дворянсько-купецьким «прошарком». Добротні купецькі особняки по цей день складають виразну його фізіономію. Злиденний бюджет не дозволяє забезпечити їм належний догляд, тим не менш, певний стиль і смак у них відчувається. І легко можна уявити собі, як у прольотці котив по цих вулицях ватажок повітового дворянства Іполит Вороб'янінов на побачення з Оленою Станіславівною...
Постарілий і загублений, Іполит Матвійович тепер сидить на одному з двох «Діамантових» стільців мадам Пєтухової, біля входу в мебльовані кімнати «Сорбонна» (які в реальності звалися кімнатами Руднєва). На другий стілець може сісти будь-хто охочий увічнити на світлині своє перебування в прославленому Старгороді. Який, за твердим переконанням аборигенів, Ільф і Петров списали з їх рідного Старобільська. І це не безпідставний вимисел і не просте співзвуччя назв у перших складах. На цей факт є пряма вказівка в тексті роману. Ну, ви пам'ятаєте: «О пів на дванадцяту з північного заходу, з боку села Чмаровка, в Старгород увійшов молодий чоловік років двадцяти восьми. За ним біг безпритульний.
– Дядя! – весело кричав він. – Дай десять копійок!»
Далі – за текстом, а ми відзначимо ось цю топонімічну подробицю. Адже найближчий до Старобільська населений пункт називається... Чмирівка. Але це зараз. А в 1926 році, коли двоє метких кореспондентів столичного «Гудка» прибули в повіт описувати його революційну новизну, представники нової влади вважали за краще називати село на свій «пролетарський» лад Чмаровкою (в романі слово «чмара» московський безпритульний використовує також, висловлюючи захоплення красою і шиком Еллочки Щукіної, більш відомої як Еллочка-людоїдка).
Історична зустріч на Чмаровському тракті теж відображена в камені. Автору цих рядків не вдалося виявити в цілому Донбасі жодної скульптури, у якій був би гумористичний підтекст. Скажімо, герой того ж роману, отець Федір, повинен був бігти з чайником по перону станції Попасна Донецьких доріг, де його помітили неназвані свідки. Але тодішнє обласне начальство, від гріха подалі, від отакої фривольності відхрестилося, і тепер піп-розстрига розсікає пасажиропотік на станції Харків, зовсім чужої для Попасної Південної залізниці.
Добре бути сміливими Харкову та Старобільську. Це міста університетські. Причому невідомо, кому з двох віддати в цьому сенсі перевагу. У першому, звичайно, університетів буде більше; в Старобільську ж усього один. Але якщо перерахувати на душу населення...
НАШІ АВТОРИ ІЛЬФ І ПЕТРОВ
Тема авторів «Дванадцяти стільців» несподівано виникла в розмові з іще однією лугансько-старобільською біженкою. Із Вікторією Радченко до війни ми були знайомі, але досить поверхово. Пам’ятаю, вона працювала в одній місцевій телекомпанії і видавала ну дуже резонансні репортажі. У 2010-ті роки спробувала видавати «клубний», як казали, журнал із нетривіальною назвою «Гвоздь в мармеладе». Мені він запам’ятався як гламурний і глянцевий, але в останній нашій бесіді Вікторія заперечила: журнал був матовий. Хоча й дуже яскравий. Зроблений за найвищими стандартами. Останнім часом вона працювала заступником гендиректора зі зв’язків з громадськістю, а навесні була в декреті – у листопаді 2013-го народився син.
– Ми поїхали, і вже півроку синові відзначили тут, у Старобільську.
– Чому в Старобільськ?
– Тут родичі в мене – рідна тітка. Вибір був однозначний: усі ж збирались за пару тижнів повернутись…
– Казали, ти «підняла» в Старобільську «районку»?
– Так. І я ж її «впустила». Ми її закрили, оскільки виник конфлікт із районною радою. Не хотіли депутати роздержавлювати свою газету. Три роки вовтузились… тепер відкрили нову газету, обласну – LPost (між іншим, україномовну – авт.)
– Може, хочеш щось спеціально підкреслити?
– Та ні, нічого… Я, виявляється, дуже люблю Старобільськ і завжди його любила. Мені подобається його стилістика і дух. Тим більше, що обожнюю Остапа Бендера. Не сумніваюсь, що Ільф і Петров були тут і писали… Я тобі більше скажу. Торік «Віснику Старобільщини» виповнилося сто років; я їздила в архів, дивилась підшивки 1926 року. Можу стверджувати: нічого не вигадали ні Ільф, ні Петров. Тут усі так і розмовляли, так думали. Дуже точно відображає менталітет цієї місцевості роман «Дванадцять стільців».
І на завершення розмови. З дозволу співрозмовниці покопирсався в її фотогалереї на Facebook і з величезним для себе подивом дізнався, що наша Вікторія – учасниця «Революції на граніті». Ось одне з її фото, де вони на Майдані разом із Анжелікою Рудницькою. Однокурсниці з Київського університету…
ВОЖДІ Й ПОЛКОВОДЦІ
У Харкові півтора мільйона жителів, у Старобільську - і двадцяти тисяч не набирається. Чому таке дике порівняння – де Харків, а де... Жодним чином не применшуючи достоїнств «першої столиці» України, зауважимо, що і Старобільськ теж деякий час виконував обов'язки стольного граду.
Сталося це взимку 1943 року, ще до капітуляції генерал-фельдмаршала Фрідріха Палюса в руїнах сталінградського універмагу. Старобільськ виявився першим пристойним і не до кінця зруйнованим містом на звільненій від німців території України, тож сюди ще з кінця січня почали перебиратися наркомати й партійні органи УРСР. А 23 лютого того ж року в місцевому кінотеатрі ім. Чкалова хорова капела «Думка» вперше виконала пісню Марка Фрадкіна на вірші Євгена Долматовського «Ой, Дніпро, Дніпро…»
До речі, про Паулюса. Штаб його 6-ї армії, перед кидком на Сталінград, певний час розміщувався в колишній Старобільській чоловічій гімназії. Яка й сьогодні перебуває в цьому ж статусі, але вже не тільки чоловічої. Тут же був штаб групи армій «Дон», про що прямо написав у своїх мемуарах, мабуть, найкращий із гітлерівських полководців Еріх фон Манштейн.
Утім, перебування в цьому місті двох чужоземних фельдмаршалів старобільчани ніяк не ознаменували – на відміну від народного вождя Нестора Махна. Нестор Іванович в Старобільську бував тричі, востаннє – у 1921-му. Жив у мебльованих кімнатах Руднєва (тих самих), виступав перед народом, стоячи на кутовому балконі готелю. Він і сьогодні стоїть на тому балконі, ледь забронзовілий у своєму майже гусарському ментику, в козачій папасі… Правда, архітектори, провівши реконструкцію давно зрізаного балкона, забули пробити двері всередину приміщення. Але навряд чи сьогодні варто надавати цьому якогось значення.
Зате не пощастило іншим «народним» вождям. Пам'ятник Леніну тут спочатку пофарбували в кольори українського прапора, після чого й геть знесли. Знесли і бюст якогось Федора Панфілова. Певний час залишався ще постамент із написом, який нагадував про заслуги «репресованого» у справі встановлення радянської влади в Старобільському повіті. Не виключено, автор цих рядків був останнім, хто сфотографував цей бюст до його ліквідації.
Але взагалі в місті до зразків монументальної пропаганди ставляться цілком ліберально. У тому ж парку, де недавно красувався жовто-блакитний Ілліч, стоїть дивовижний монумент. Дивує він не художніми якостями і не розмірами, а поминальним написом: «Вічна слава героям революції, мулярам нового світу». Чому «мулярам», а не «будівельникам», скажімо? Або, там, «зодчим»...
Для любителів конспірологічних теорій все ясно і так, а іншим можна запропонувати таке тлумачення. «Вільні каменярі», муляри – це ті самі шкідливі масони і є. Пам’ятник у Старобільську ставили чи то за життя Леніна, чи відразу після його смерті. Коли так звані старі більшовики чи не надто соромилися афішувати свої зв’язки з цією публікою, чи просто ще не знайшли затверджених агітпропом карбованих формул для свого прославлення. Як би там не було, не часто зустрінеш в монументальній пропаганді такі ось… «аналогії».
А ще в тому ж парку спочивають під могильною плитою герої держбезпеки. Мабуть, теж велика в СРСР рідкість. Тобто поблизу відповідних контор зустрічаються акуратні стели на честь бійців «невидимого фронту». А тут: «підполковник держбезпеки...», «майор держбезпеки...», «лейтенант...»
НА РІЧЦІ ГЕЙДАРІ
Окремої розлогої розповіді заслуговує Старобільський жіночий монастир «Всіх скорботних радосте». Сумну славу принесло йому перебування на його території табору для полонених польських офіцерів. Полоненими вони, власне, не вважались, оскільки війна між СРСР і Польщею не була оголошена ні з того, ні з іншого боку, але на свободу нікого не відпускали і вселили в монастирські корпуси так само, як будь-яких інших табірників. За якихось півтора року від голоду, холоду і хвороб померло понад сорок чоловік.
Ховали їх таємно, так що знайти вже в наш час їхні могили стало справою випадку. Всіх знайдених перепоховали на міському кладовищі в Чмирівці. Над рядами одноманітних бетонних хрестів щороку в католицький День всіх святих (1 листопада) служить месу ксьондз Луганського костелу Діви Марії Гжегож Рапа. Українці Луганщини довгий час заздрили такому невигубному національному почуттю поляків, але сьогодні у них з'явилися підстави для власної гордості. Однією з них став Старобільськ.
Багато в чому завдяки цьому місту проросійські бойовики зуміли захопити тільки люмпенізовані шахтарські міста Луганщини. У Старобільську ж їх зустрів «Айдар», і озброєна до зубів банда Льохи Мозгового воліла ретируватися на правий берег Сіверського Дінця. Щоб не зустріти свою передчасну погибель у світлих водах споконвічно українського Айдара.
Взагалі-то Айдар – це справді наша річка, хоч і з татарським ім’ям. Її українськість зафіксував у XIX столітті навіть Олексій Кольцов. У його вірші «К реке Гейдари» веселий рибалка
«По влаге сонной, прихотливой
Кидает сеть он – и вперёд
Веслом размашисто гребёт,
И песнь Украины для забавы,
Без мыслей, без желаний славы,
Напевом прадеда поёт!»
Зауваження тим більш цінне, що воронезький прасол (торговець — ред.), дивним чином поєднуючи торгівлю худобою з високою поезією, стояв на березі Айдара в Старобільську «зловещей думы полн», а рибалку побачив, що називається, боковим зором, без будь-якого наміру провести етнографічне дослідження місцевості. Та в нього і потреби такої не могло виникнути, оскільки свій товар він купував у місцевих селян, а це всуціль були нащадки слобідських козаків.
Тепер цю істину на своїй шкурі осягають звироднілі одноплемінники Олексія Васильовича. Хоча... Воронєжская губернія – це на добру половину все та ж Слобожанщина. І зовсім не факт, що там безповоротно забули свою славну історію.
Але це, здається, вже зовсім інша тема.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора
