Леся Гасиджак: Не про жертви, не про плачі розповідаємо, а про силу і незламність. Завдяки цьому ми є і будемо

У Києві у межах мультимедійної виставки «Голоси» – про тисячі історій цивільних у період 10-літньої уже російсько-української війни – відбулося друге публічне інтерв’ю із запланованих 12-ти про культуру пам’яті, усну історію і національну ідентичність. Цього разу на запитання відповідала Леся Гасиджак, кандидатка історичних наук, очільниця Національного музею Голодомору-геноциду.

Розмова про збереження правдивої історії про винищення голодом українців тоталітарною радянською системою 90 років тому проходила у залі, яку перетворено на триптих артінсталяцій  із особистими речами людей, яким випало проживати жахи ворожих обстрілів та евакуації у ХХІ столітті. Паралелі геноцидів в Україні у різні періоди зорганізованих із одного й того ж центру – Москви – підкріплюють в українцях усвідомлення того, що і музейними дослідженнями та експонатами важливо протидіяти «денаціоналізації», про яку Путін оголосив 24 лютого 2022 року «спеціальну воєнну операцію» у нашій незалежній державі.

Укрінформ передає основне з того, що озвучила у Музеї історії міста Києва Леся Гасиджак, в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду.

ЯК ПЕРЕСТАТИ ЕКСПОНУВАТИ ВСЕ  –  «ВІД ЧЕРЕПА МАМОНТА ДО ЧЕРЕПА ЛЕНІНА»

Найперше, говорячи про особливість «музеїв пам’яті», Леся Гасиджак підкреслила, що вони для України є новими, на відміну від меморіальних музеїв, які були присвячені персоналіям. «Що вирізняло їх? Речі, предмети, які належали людині, будинок або простір, з нею пов’язаний... Того, що ми називаємо музеєм пам’яті, присвяченого ключовій, важкій для сприйняття та осмислення події, там не було», – констатувала пані Леся, історикиня за фахом і кандидатка історичних наук. Нашпиговані відповідною пропагандою заклади, за радянських часів, представляли свідомо викривлену історію.

Леся Гасиджак згадала: «На зорі своєї музейної роботи я працювала у благодійному фонді, ми поїхали в село Літки (це під Києвом недалеко, у Броварському районі). Було завдання переосмислити там невелику музейну експозицію. Перше, що побачили, були портрети передовиків колгоспу: перший – голова колгоспу, другий – провідний агроном... І треба зробити музей «по-новому». Ми почали з дослідження села: усна історія, інтерв'ю старожилів і все інше. У результаті виявилось, що люди з дошки пошани насправді були організаторами голодомору, ініціаторами усіх розкуркулень і примусових колективізацій. Тобто це були по факту злочинці на місцевому рівні».

Як саркастично жартували про краєзнавчі музеї радянського періоду: там було все – від черепа мамонта до черепа Леніна. І такий пропагандистський підхід не має нічого спільного із музеями пам’яті.

Загалом в Україні державних музеїв близько 600. І це немало. Втім є ще громадські, приватні, шкільні, інших навчальних закладів та установ та ті, що належать до сфери діяльності різних відомств. Тому представники  Міністерства культури та інформаційної політики озвучують цифру – 1200 музеїв. Втім, Василь Рожко – співзасновник волонтерської експертної ініціативи «Штаб порятунку спадщини HERI», разом з Ігорем Пошивайлом, гендиректором Національного музею Революції Гідності, за словами модераторки публічного інтерв’ю Анастасії Платонової, мають інтерактивну карту із 2,5 тисячі музейних закладів.

Російсько-українська війна ворожими «градами» і «шахедами» зачепила й музейні заклади. Зокрема, за даними генерального прокурора Андрія Костіна, наразі підтверджено факти пограбування 40 українських музеїв.

Генпрокуратура України розслідує понад 60 справ щодо злочинів Росії проти української культурної спадщини.

ФЕНОМЕН МУЗЕЮ ЛІТЕРАТУРИ У ПРИФРОНТОВОМУ ХАРКОВІ

Утім музеї, де це дозволяє безпекова ситуація, в Україні працюють, а ще привертають увагу до 10-літньої російсько-української війни проєктами за кордоном. Феноменом назвала Леся Гасиджак Харківський літературний музей – це приклад того, що музей може бути центром тяжіння для інтелектуалів. Мінімальні зарплати й помітна орієнтація влади міста до 2020 року не на проукраїнські орієнтири прирікали заклад бути маленьким і непомітним. Натомість забракне слів, щоб описати роботу і директорки музею Тетяни  Пилипчук, і її команди, й інших культуртрегерів – у перекладі з німецької мови «носіїв культури» – освітян і місіонерів, які працюють для взаємопроникнення і взаємозбагачення культур у прифронтовому Харкові. У роботі брали такі персоналії, як Сергій Жадан та Оксана Забужко. І, як показав час, систематичні звернення до літератури призводять до важливих змін у свідомості цілого мільйонного міста, яке «русскій мір» не одне десятиліття намагався тримати у полі свого активного впливу.

Леся Гасиджак каже: «Музеї, які по факту були лідерами (можливо, не завжди так називалися), зараз вийшли на першу лінію. Якими критеріями це оцінюється? Це міжнародна діяльність і виставкова, в умовах коли основна експозиція через війну не працює». Пані Леся називає ще Львівську галерею мистецтв, Музей Ханенків у Києві та Музей історії України у Другій світовій війні. І цей перелік далеко не вичерпний.

Регіональні музеї вперше підійшли до необхідності перегляду підходів у той момент, коли відбувалася реформа децентралізації, зауважує Леся Гасиджак. На жаль, громади і навіть окремі музейники не надто розуміли значення цих закладів. Потрібно було «втискатися» у фінансування, тож економити намагалися на «менш потрібному». Тому з'явилася постанова про необхідність інформування міністерства культури у разі планів громади припиняти діяльність музею.

«На мою думку, більшості таких музеїв і на сьогодні не зовсім розуміють, як їм жити, – каже Леся Гасиджак. – По-старому вже точно не буде. З колегами, з друзями з інших музеїв ми постійно обговорюємо, чи потрібно нам така кількість музеїв?» Відповідь загострюється ситуацією, бо в період повномасштабної війни не вщухають дискусії про те, важливішими є снаряди чи мистецтво і культура. Тому для деяких музейних установ є важливим  «перевинайдення» сенсу свого існування. 

«Є музеї, які заховали свою колекцію, згорнули основні експозиції – і працюють на майстер-класах з дітьми, констатувала Леся Гасиджак. – Так, арттерапія теж важлива. Але це не основна наша функція. За визначенням, музей – це суспільно корисна інституція, вона – для забезпечення потреб суспільства. І я наполягаю на тому, що музей робить музеєм його колекція».

ЗА ДВА РОКИ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ КОЛЕКЦІЯ МУЗЕЮ ГОЛОДОМОРУ ЗРОСЛА НА ЧВЕРТЬ

«Війна актуалізувала місії, завдання, цінності музеїв, – каже в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду. – Ми говоримо не лише про історію, про те, що було 80 чи 90 років тому. Все це має чіткі паралелі, спільне коріння й причини з російсько-українською війною, в якій ми живемо. Був період, коли здавалося, що уже все досліджено, нікому не цікаве минуле, люди хочуть жити майбутнім, говорити про підкорення космосу і їх цікавлять тільки музеї супернауки чи досягнень. Але війна показала, наскільки важливо продовжувати робити те, що робить кожен з нас».

Голодомори та репресії, намагання відстоювати незалежність України холодноярцями чи шістдесятниками – це все те, що радянська влада намагалася замовчувати і приховувати. Тож зрозумілими є слова Лесі Гасиджак: «Кожен з музеїв пам’яті починав свій шлях «на відчуттях» і пізно: тобто, коли матеріальна культура пам’яті була значною мірою втрачена, усна історія теж майже відійшла, разом з очевидцями. Тож найскладнішим питанням було створення колекції – того, що робить музей музеєм».

Однак це не означає, що нині не відбувається поповнення колекцій та усних історій про ті трагічні часи в українській історії. За словами Лесі Гасиджак, за два крайні роки колекція Національного музею Голодомору-геноциду зросла на 25%. Люди передають предмети, які збереглися у родинах із страшних часів голоду, спланованого і організованого радянською владою. Є записані усні історії свідків, рідних жертв і потерпілих у роки Голодомору. «Є синонімічний ряд, який вживають дослідники на означення тих, хто є носіями усної історії чи Голодомору, чи Голокосту, чи депортації кримських татар – як геноциду корінного етносу української нації», – уточняє очільниця Національного музею.

Період воєнного стану ускладнює продовження роботи з класичними архівами. «Дослідниками опрацьована незначна їх частина, яка стосується Голодомору, – каже Леся Гасиджак. –  Роботи дуже багато. Війна ускладнює цей процес: десь щось втрачене, десь немає доступу до архівів та читальних залів. Тим часом війна зрушила страшне питання, яке стояло на місці, здається, чотири роки і яке все одно треба досліджувати: з архівом МВС ми оцифрували 1022 кримінальні справи, які стосуються канібалів у 1932-1933 роках. Науковці працюють з цим матеріалом».

Триває робота над експозицією другої черги Національного музею Голодомору-геноциду, на заваді добудови якої стали спочатку «коронавірусний» карантин, а потім – повномасштабна війна: формуються наративи і контент. «Це будівля на 15000 квадратних метрів. Під основну експозицію буде виділено 4000 м², там має бути основна оповідь про часи Голодомору. Хто був у нас, знає, що музей починається із зали пам'яті, яка виконує меморіальну функцію. Людина туди заходить, потрапляє в атмосферу, дивлячись на відеокадри, гортає Книгу пам'яті, ставить свічку... А потім – за першим задумом так було і так буде – мала йти в основну експозицію, щоб дізнаватися про передумови, причини, механізм геноциду, наслідки, реакцію світу на трагедію в Україні. Це проєкт,  над яким ми працюємо з 2020 року. Він складніший, ніж нам здавалося».

У напрацьованій до 24 лютого 2022 року концепції планувалося наповнити нову експозицію інформацією про механізми голодомору, протидію радянської влади на всіх рівнях поширенню правди, про роль діаспори у відродженні реальної історії. І закінчувалося все історіями українців, які попри все,  перемогли, бо вижили і збудували незалежну державу.

В оновленій концепції додаються паралелі, які виникли після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак озвучила сподівання, що найближчим часом буде змога зробити публічну презентацію художньої концепції основної експозиції. «Не про жертви, не про плачі, а про силу і незламність – це основне про що розповідатиме експозиція. Саме завдяки цьому ми є і будемо», – каже пані Леся.

І додає: «Точиться дискусія про те, чи маємо ми виходити за межі теми Голодомору й інших геноцидів, які мали місце у ХХ столітті, не на території України – теж? Чи буде вузьким, виключно профільним музеєм? Відповіді на ці запитання залежать значною мірою від наявності фахівців. Бо можна планувати все що завгодно, але не можна ставати «музеєм плагіаторів чи фальсифікаторів», а треба бути музеєм експертів високого рівня». 

На долю українців упродовж століть випадало багато випробувань. І протягом усього того часу не вмирає наша здатність протистояти злу, зберігаючи пам'ять про борців за незалежність. І кожного разу ставати модернішою нацією.

Складно не погодитися із словами модераторки публічного інтерв’ю Анастасії Платонової про те, що знання і пам'ять можуть нам дати сили боротися далі.

Публічне інтерв’ю слухала Валентина Самченко

Фото Євгена Котенка

З ДОСЬЄ

Леся Гасиджак розпочала роботу в Національному музеї Голодомору-геноциду 2015 року на посаді заступниці Генерального директора, у 2016-2017 роках та з липня 2022 року – виконувачка обов’язків Генерального директора. У 2019-2021 роках була директоркою Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору. Членкиня ICOM, ексчленкиня та заступниця голови Музейної ради при МКІП.

У 2007-2015 роках пані Леся працювала в ГО «Український центр розвитку музейної справи» редакторкою вебпорталу «Музейний простір», координаторкою інформаційно-аналітичного напрямку, Всеукраїнської рейтингової акції «Музейна подія року» та Програми підтримки музейних працівників; була ініціаторкою і кураторкою спеціалізованого стенда музейних видань на «Книжковому Арсеналі».